Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Євген проходить службу в танковому батальйоні окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка на посаді навідника танка. В цивільному житті чоловік опанував фах баристи, але згодом вирішив круто все змінити — два роки тому він призвався до лав ЗСУ.
— В один момент мене зацікавила армія. Тому вирішив спробувати, про що не шкодую, — розповідає танкіст.
За плечима Євгена дві ротації в ООС. Його підрозділ перебував на віддаленні від лінії розмежування, адже на той момент українська сторона дотримувалася режиму «тиші». Проте танкісти постійно вдосконалювали свої навички та майстерність під час навчань на полігонах Донецької та Луганської областей.
Тож коли рашисти розпочали повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого, Євген та його побратими гаряче зустріли ворога.
— Я до останнього не вірив, що росія розпочне вторгнення, адже скупчення ворожих військ поблизу українських кордонів ми спостерігали впродовж року. Тому коли близько 5-ї години ранку нас підняли по тривозі, я думав, що розпочалися чергові навчання. Аж поки по нашому місцю розташування не почало прилітати, — пригадує військовослужбовець.
За кілька годин після отримання бойового завдання екіпаж танка Євгена під керівництвом командира його роти висунувся в район населеного пункту Печеніги.
— Мої побратими залишилися обороняти дамбу водосховища, а ми разом з екіпажем БМП розвідроти отримали завдання висунутися до перехрестя доріг неподалік. Саме звідти ми чекали окупантів.
Упродовж двох днів група очікувала на наступ ворога. Євген розповідає, що весь час їх підтримували місцеві жителі: приносили гарячий чай та їжу, заряджали телефони, давали додаткові теплі речі.
— Хоч ми й мали сухпайок, однак хотілося зігрітися гарячим — була зима, було сиро й холодно. Багаття розводити забороняли, тож та підтримка, яку ми відчули від цивільних, надавали нам сил — моральних і фізичних.
За два дні підрозділи бригади отримали команду відійти від Печенігів. Танк Євгена покинув населений пункт останнім. Бої тоді були в самому розпалі — працювала ворожа авіація, міст через річку на шляху бойової машини був підірваний. Екіпаж опинився в пастці…
— Щоб зберегти життя особового складу, наш командир ухвалив рішення вибиратися до наших військ пішки. Але перед тим ми знищили всю документацію, яка могла б надати ворогові інформацію, та загнали танк у болото, щоб він не дістався оркам, — пригадує Євген.
Водойму довелося переходити вбрід. Далі, мокрі та змерзлі, йшли пішки довгих 17 кілометрів, аж поки не зустріли колону української військової техніки, яка рухалася в один із населених пунктів неподалік Харкова. Так збіглося, що саме там мешкає родина Євгена. Рідна домівка обігріла чоловіка та його побратимів.
Наступного дня після доповіді командирові батальйону про те, що особовий склад екіпажу танка вийшов з оточення без втрат, хлопці приєдналися до свого підрозділу в Харкові.
За кілька днів Євген разом із побратимами вже обороняв на новій бойовій машині передмістя обласного центру неподалік траси, яка веде на бєлгород, а згодом підтримував піхотинців під час наступальних дій підрозділів ЗСУ, успішно відганяючи ворога від Харкова.
Під час звільнення Харківщини від російської навали Євген двічі зазнав бойових травм, оскільки, відступаючи, ворог мінував основні шляхи можливого пересування українських військ. Танк Євгена двічі наїжджав на такі ворожі «сюрпризи», і хоча машина обидва рази витримувала основний удар, однак танкісти діставали контузії. На щастя, наслідки як для екіпажу, так і для машини виявилися некритичними — сьогодні хлопці здорові й успішно нищать ворога на танках, які вже повернулися після ремонту.
Фото пресслужби бригади
