До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
Нещодавно армія білоруського бульбофюрера надала українцям ще один привід від душі з них пореготати. Так званий «спецназ» самопроголошеного лукашенка зганьбився, зафільмувавши камерою дрона якийсь набір колективних рухів із розбиванням об голову плити шиферу, утворенням піраміди, маханням прапорами й фінальної втечі до лісу. Український сегмент інтернету вибухнув хвилею мемів, фотожаб та дотепних коментарів.
«Десь так я армію білорусі й уявляв», — пише один із користувачів. Інший коментує: «ну добре, що хоч автомати не забули, поки бігли».
Проте ми вирішили провести, так би мовити, детальніший анамнез цього явища в контексті як армійського прагматизму, так і логіки сучасних інформаційних війн. Адже примітно, але факт: рідко де, окрім постсовкових країн, трапляється таке явище, як «рукопашна показуха».
Хоча вмінню боронитися від ворога без застосування вогнепальної зброї навчають солдатів абсолютно кожної армії світу. Рукопашний бій — це невіддільний елемент бойової індивідуальної підготовки вояка. У США система армійського рукопашу ґрунтується на синтезі східних бойових мистецтв. В Ізраїлі практикують крав-магу, країни Азії взагалі мають свої вітчизняні бойові стилі, яких навчають своїх солдатів.
Однак перетворити цей процес підготовки вояка на невіддільний елемент пропаганди й окозамилювання — це суто радянсько-імперський винахід.
Спробуйте в рядку пошукової системи Google вбити фразу на кшталт «показовий виступ спецназу». Здивуєтесь, але 90 відсотків віднайденого в інтернеті тематичного контенту припаде саме на долю росіян: книги та статті, фото, відеоролики. Всі ці їхні «дєсанти-морпіхи-крапові берети» із саперними лопатками, палаючою цеглою і биттям скляних пляшок об голову. Друга в черзі виробників подібного маразму — білорусь. Далі — інші країни колишнього СНД та армійці з Азії й Африки. І зовсім мізерна кількість — демонстрація можливостей військових із США або країн Європи. Цікава диспропорція, чи не так?
Це відзначають і армійські ветерани з-за кордону, яким ми запропонували переглянути цей контент і оцінити його з точки зору професіонала.
Звісно, відповіді були різні. Тож спробуймо підсумувати загальну думку наших союзників. Майже в кожному коменті фігурував такий собі сталий вираз «dog and pony show». В українській мові для нього є свій відповідник — «цирк із конями». Тобто дійство, без сумніву, яскраве, дотепне, але жодної практичної користі не має. Ну а щодо прагматизму, то наші друзі висловились максимально чітко, запитавши, чи поніс відповідальність той, хто змусив солдатів розучувати цей «балет» замість того, щоб займатися за програмою бойової підготовки, на яку витрачені кошти платників податків.
Подібне резюме якнайкраще ілюструє як різницю об’єктивного мислення, так і різницю в тому, хто як воює у 21-му столітті. Адже армії країн демократичного світу, маючи велике фінансування, заразом мають і велику відповідальність, тож кожна сплачена платником податків грошова одиниця повинна бути ефективно відпрацьована. Насичені сучасною технікою та зброєю війська армій країн НАТО роблять ставку на солдата-професіонала. Підготовка кожного — чимала сума з військового бюджету країни. Відповідно до цього даються знання та методики.
Як приклад наведемо тих самих американських морпіхів, яких вважають чи не найкращими солдатами на планеті. Вони, зокрема, треновані без зброї протистояти ворогу. Так, вони проводять тренувальні бої під час вивчення власної системи рукопашного бою, відбуваються чемпіонати з представниками інших родів і видів військ своєї армії та військ союзників. Зрештою, вони не заперечують факту, що їм подобається знищувати ворога без пострілів. Але ніколи в житті US marine не буде голіруч кришити палаючу цеглу, бити об голову пляшку чи робити піраміду з тіл, аби видертись нагору й помахати прапорцем. Як і будь-яка насправді смертоносна зброя, він доведе власну ефективність на полі бою. Якщо потрібно, застосує ніж, камінь або палицю, щоб непримітно знищити ворога. Але це буде в реальному бою. І йому не потрібні циркові вистави, щоб когось вразити. Бо реальна ефективність солдата — найкраща реклама.
І як абсолютна протилежність професійного підходу — імперсько-радянська модель армії, де багнетно-рукопашний бій у всі часи підносили ледь не в культ. Та ще й публічно цим хизувалися.
Чому? Логіка очевидна: на відміну від армій демократичних країн, де служба є справою контрактників-професіоналів, військо ворожої росії віддавна комплектувалося на недобровільній основі. Всі ж пам’ятають вираз «забрали в солдати»? Так от — це якраз про це! І, як наслідок, вибудовується ланцюжок: постійний великий людський ресурс, азійські традиції окозамилювання як невіддільна частина існування панівної системи, перманентний брак грамотних командирів, технологічне відставання в питаннях тактики, озброєння та техніки. І це добре простежується майже в кожному історичному періоді існування росії та загарбаних нею територій, перетворених на сателіти.
І внаслідок такої «архітектури» формуються ставлення до особового складу й наративи їхньої верхівки. До прикладу, «куля — дурепа, а багнет — молодець» — цю фразу приписують російському фельдмаршалу 18-го століття Суворову. Заклик берегти набої й ходити на ворога в атаку голіруч — це насправді не мотивація своїх вояків до хоробрості, а загероїзована спроба виправдати власну бездарність в організації логістики військ. Кожен стратег, плануючи операцію, має передусім подбати про постачання, а вже потім про все інше. Але не в росіян, де легше набрати нових солдатів, замість убитих.
Вислів маршала-м’ясника Жукова «Бабы новых нарожают» — ще одна зневажлива щодо власних солдатів фразочка, що якнайкраще ілюструє саму концепцію імперсько-російського стилю командування. Мовляв, маючи незліченний ресурс людей, із втратами можна не рахуватися.
Як наслідок такої зверхності в радянському союзі, а потім і на розвалинах совка, забуяла пропаганда, що героїзує образ воїна, який змушений голіруч битися проти ворога. Найпримітивнішою заманухою з цієї лінійки є той самий «цирк із конями». Оці безглузді, але яскраві «показухи», приурочені до всіляких там пам’ятних дат. На думку організаторів, такий «маркетинг на мінімалках» заохотить молодь захоплено дивитися на ці дійства й поповнювати армійські лави з надією, що кожен день їхньої служби перетвориться на відчайдушну пригоду. Зрештою, саме на такий ефект це й розраховано. І, як не дивно, це працювало. Адже ті з росіян, хто надивився фільмів на кшталт «У зоні особливої уваги» й ходив на «День ВДВ» в найближчу частину разом із класом, нині удобрюють землю України, прийшовши сюди війною. Отже, пропаганда зіграла злий жарт із тими, хто її споживав. Бо закони реальної війни інші: виграє не той, хто голосніше кричить «ура», а той, хто на цей звук влучно стріляє!
Зрештою, сучасна війна давно вже не є уособленням хвацьких багнетних ударів. Натомість це війна технологій, розуму та розрахунку. Ефективне застосування наданих Україні в межах військово-технічної допомоги зразків артилерії та РСЗВ іноземного виробництва якщо і не остудить гарячі голови в рф та їхніх посіпак з рб, то принаймні покаже різницю між двома протилежними стилями — грубою силою та технічністю й розрахунком. Без сумніву, перевага буде за тими, хто думає головою, а не розбиває нею шифер. Бо 21-ше століття надворі!
P.S. Якщо вам припав до душі цей текст і ви хочете продовження — пишіть у коментарях під матеріалом. Адже автор має для вас ще один цікавий анамнез. А саме — що читають ворожі солдати. Як спожита ними література змушує їх деградувати й робити помилки?! Цікаво? Ми вже готуємо для вас цей матеріал!
