Якщо раніше росіяни покірно терпіли всі негаразди, пов’язані з розв’язаною ними ж війною проти України, та будь-які знущання з боку…
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» презентувала наступну пісню у межах проєкту «Прийняття»: «Чуєш, мій друже, славний юначе».
Як розповів кореспонденту АрміяInform засновник проєкту й керівник капели Дмитро Кацал, пісня «Чуєш, мій друже, славний юначе» — українська повстанська пісня. Росіяни цю пісню вкрали й у них вона за допомогою діячів більшовистського маскульту перетворилася на гімн: «ми смєло в бой пойдєм, за власть совєтов…».
Більшовики й не підозрювали, що переспівують хоч і спотворену, але творчість української націоналістки. Адже слова оригінальної пісні написала діячка ОУН, поетеса Олена Теліга. За деякими даними, сталося це у Празі у 20-ті роки минулого століття. А доопрацював і відродив цей твір Тарас Компаніченко. Власне його виконання надихнуло капелу взяти до репертуару цей твір.
— Часом чуємо запитання: «…В українців десятки й сотні тисяч пісень, невже шкода одну-дві росіянам подарувати?». Зась вам! Прийде час, коли кожна нація відбере своє, і тоді від московії залишаться хіба що слова брутальної лайки, та й на ті, зрештою, заявлять права інтелектуальної власності народи, що їх вигадали, — наголосили в «Дударику».
Проєкт «Прийняття», ініційований львівськими митцями, — це віднайдення творів Тараса Шевченка, мелодій, текстів українських авторів, народних пісень, які росіяни вкрали в українців. Щотижня «Дударики» презентують новий такий твір, відмитий від бруду московщини.
Капела ідентифікує співанки, відшукує оригінальний текст, далі твори аранжують, розучують і презентують для широкого загалу задля історичної та культурної справедливості. Також, демонструючи цей проєкт, «Дударики» збирають кошти для потреб Збройних Сил України.
Довідково. Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в Ільїнському під Москвою в інтелігентній родині. Мати майбутньої поетеси, Уляна Степанівна, була родом з Поділля із сім’ї православного священника, батько ж, Іван Опанасович, був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилось п’ять років, родина переїжджає до Санкт-Петербурга, а в 1918 році — до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.
У Києві родину майбутньої поетеси застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій — вояком армії УНР.
Після поразки української державності батько та старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію. Олена ж із матір’ю і молодшим братом залишилися в Києві. У липні 1922 року вони також вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, Олена стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі.
У студентські роки Олена Шовгенова зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу — кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.
Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора друзі надсилають лист і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д. Донцову, який першим уже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.
У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича — відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН.
У липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Не шкодуючи сил, Олена Теліга та сотні інших її побратимів беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя в Києві. У літературній сфері залишились самі згарища та руїна, але поетеса організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників. Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.
Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало та принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом із нею. 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли гітлерівці.
