Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Того дня це був уже другий бойовий виліт ескадрильї Військово-Морських Сил. Колона ворожої вантажної та броньованої техніки, озброєна ПЗРК, з півночі швидко просувалася у бік Миколаєва, намагаючись взяти місто в оточення. Виконавши два пуски некерованими ракетами по противнику, екіпаж українського Мі-8 готувався завдати ще одного потужного удару. Гвинтокрилий підійшов максимально близько до колони, набрав трохи висоти для прицілювання, але в цю мить авіатори відчули удар ззаду, і машину почало хилити в лівий бік. Відпала хвостова балка, гелікоптер палав та стрімко почав втрачати швидкість та рівновагу. На роздуми — секунди… Командир екіпажу Роман якимось дивом протягнув ще метрів 200 і ухвалив рішення про аварійну посадку…
Це, напевно, і посадкою повною мірою не назвеш. І взагалі, за словами Романа, у таких випадках: без балки, кермового гвинта — імовірність виживання особового складу мінімальна. Але всім смертям на зло всі три льотчики залишились живими. І в цьому вбачається велика заслуга саме командира екіпажу, який у важкий час не розгубився, не запанікував, та, як і зазвичай, був на височині.
Він зробив все, аби пом’якшити приземлення та посадив вертоліт на шасі, а не на бік, куди його так хилило після ураження.
Це були перші тижні війни та виснажливого випробування вогнем для всього українського народу після повномасштабного вторгнення російських загарбників на територію України. Багато хто з нас тоді ще сподівався, що, можливо, ворог відступить, і за дні, тижні ці жахи й пекло закінчаться. Переважно так гадали мирні мешканці, а у військових особливих ілюзій з цього приводу не було. Вони просто з перших днів билися на смерть, падали й підіймалися, аби знов йти в бій та витискати агресора з нашої землі.
У строю цих відважних людей від 24 лютого й до сьогодення стоїть і Роман. Він, як і всі його співгромадяни, прокинувся на світанку 24 лютого від ракетно-бомбових ударів. А 26 лютого отримав перше бойове завдання. Необхідно було перекинути десант для зміцнення наших позицій перед Херсоном та заразом здійснити пуск ракет по визначених силах противника.
Взагалі-то скільки подібних навчальних завдань, зокрема із застосуванням авіаційних засобів ураження, доводилося виконувати 33-річному офіцеру — не порахувати. Але, як виявляється, це майже ніщо, як порівняти зі справжніми бойовими вильотами. У першому випадку все значно простіше: ти знаєш, де ціль, відстань до неї та як по ній застосовувати озброєння. А в реальному бою все набагато складніше, серйозніше та страшніше.
— У реальному бою немає імітації — все по-справжньому. Зокрема й радіолокаційні засоби противника, потрапивши в поле зору яких ти можеш стати поживою для зенітно-ракетних комплексів противника. Окрім цього, коли працюєш по колонах, то часто-густо ворог перебуває в русі. Якщо він це робить ґрунтовною дорогою, пил підіймається неймовірний. Тож необхідно добре пересвідчитися: чи насправді це чужі, а не свої, щоб за фатальною помилкою не відкрити «дружній» вогонь, — пояснив Роман.
26 лютого екіпаж Мі-8 після виконання завдання повернувся до місця базування. А ось на початку березня гелікоптер був підбитий… Тоді вертолітники виконували завдання ланкою з чотирьох гвинтокрилих, і саме Роман був ведучим цієї ланки. Наблизившись до колони, українські льотчики роздивились рашистську літеру Z та відкрили вогонь. Три гелікоптери добре відпрацювали та повернулися на базу, а ось один врятувати не судилося…
Але головне, що всі члени екіпажу вижили, причому не діставши важких поранень.
— Коли ми в такий спосіб вимушено приземлилися, одразу наклали джгут на ногу другому льотчику, у якого, як згодом виявилось, був перелом нижньої кінцівки. У мене під час падіння також була пошкоджена нога та обгоріло обличчя й ліва рука. А бортмеханік виявився серед нас найстійкішим. Він під час приземлення вдарився спиною, але міг самостійно пересуватися. Тому, коли десь за п’ять хвилин ми побачили неподалік машину, то саме він висунувся в її бік. Як виявилось, в ній був місцевий фермер. Саме він евакуював нас з місця події до районної лікарні, за що ми йому щиро вдячні. А згодом нас вже перевели до військового шпиталю, — розповів Роман.
За словами офіцера, внаслідок падіння його мобільний був пошкоджений. Тому перше, що він зробив, це попросив телефон та зателефонував дружині. Треба було негайно доповісти про подію командуванню частини, а напам’ять він знав лише номер коханої.
Щось приховувати від неї було неможливо. Адже вона мала вийти на зв’язок з керівним складом Романа та в подробицях розповісти про те, що сталося. Звісно, що від почутого її голос почав тремтіти. Жінка нервувала, якийсь час не здатна була зосередитися, постійно щось перепитувала. Але зрозумівши, що з чоловіком все гаразд, все ж таки знайшла в собі сили заспокоїтися та згодом точно передала в частину почуту інформацію.
З трьох членів екіпажу Мі-8, який було збито у березні на Миколаївщині, нині на лікуванні перебуває лише другий льотчик. Решта, зокрема і Роман, — у строю! Його думки зосереджені на виконанні нових бойових завдань. І для того, щоб це робити ефективніше, офіцер сподівається на якнайшвидше отримання сучасної техніки.
— Вся наша ескадрилья — це досить мотивована, навчена та потужна бойова одиниця. У всіх за плечима сотні годин нальоту та шалене бажання знищувати ворога. Але бажано це робити на модернізованих літальних апаратах. Добре б було, щоб вони були оснащені обладнанням, яке б, приміром, дозволяло роздивитися момент завдавання ворожого удару по вертольоту та вже залежно від обставин швидко ухвалювати рішення про застосування озброєння, маневр або відхід, — поділився власними думками Роман.
Колись у дитинстві він серйозно займався футболом на позиції воротаря. Згодом навчався у технікумі харчових технологій, проходив строкову службу у Роті почесної варти елітного Президентського полку, беручи участь в урочистостях з нагоди державних свят, церемоніях із зустрічі високопосадовців іноземних держав та забезпечуючи проведення військових парадів. Саме під час одного з таких парадів, за участю військової авіації, він високо підійняв очі до неба, заворожено спостерігаючи за тим, як кружляли та виконували фігури вищого пілотажу льотчики-майстри, захопився і якийсь незвичайний інтерес підштовхнув його до думки й самому стати військовим льотчиком.
Після строкової служби Роман чотири роки навчався у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Згодом служив у Криму, у 2014 році виводив звідти авіаційну техніку з-під рашистського удару, перевозив вантажі до району АТО. За роки своєї військової служив офіцер налітав сотні годин та опанував багато типів гелікоптерів, серед яких Мі-8, Мі-14, Ка-27, Ка-226.
А нині в його житті нове важке випробування — безжалісною війною, яка вже залишила свої рубці на тілі Романа. А ще в нього є велике бажання нищити ворога, повернутися додому з Перемогою, взяти в обійми дружину й семирічного сина та зробити все можливе, щоб не окупанти, а українці вирішували, в якій країні їм жити та яку країну будувати. І щоб реалізувати цю мрію, він за ціною не постоїть!
Фото автора
