Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження відомого українського письменника Петра Володимировича Угляренка (1922–1997). Фронтовик, який пройшов пекло Другої світової війни, він добре знав, яким злом є війна, принесена агресором на українську землю. Маючи непересічний письменницький талант, Петро Угляренко спромігся яскравими образами своїх творів і влучним словом не лише описати страхіття війни, але й застерегти читачів, послідовно відстоюючи цінності добра, людяності і миру.
Сюжети книг Петра Угляренка нагадують майстерно виткані гобелени чи ладно скроєні і міцно зшиті вбрання, і це не дивно. Народився майбутній письменник у родині сільського шевця на хуторі Мила Києво-Святошинського району. Писати прагнув з дитинства, і ще школярем не лише написав свої перші оповідання, але й надрукував одне з них. Як на 1930-ті рр. ХХ ст., коли не існувало сучасних соціальних мереж, публікація власного художнього твору була для учня сільської школи неабияким досягнення, чимось на кшталт ролі в голлівудському фільмі для сучасної дитини.
1940 року, після закінчення середньої школи, Петра призвали до лав РСЧА, де він навчався в авіаційному училищі. З перших днів після нападу нацистського третього райху на більшовицький срср і до кінця війни майбутній письменник воював у діючій радянській армії. Зокрема, йому випало вибивати гітлерівців із Києва, брати участь у визволенні Праги, оскільки від лютого 1944 р. Петро Угляренко служив у складі Першого Чехословацького армійського корпусу під командуванням Людвіка Свободи.
Після демобілізації Петро Угляренко назавжди пов’язав свою долю зі Словом — художнім та публіцистичним. Він працював у газетах «Закарпатська правда» і «Советское Закарпатье», був кореспондентом Українського радіо по Закарпатській області, завідувачем редакції художньої літератури видавництва «Карпати» і головним редактором студії телебачення в Ужгороді.
Журналістській роботі Петро Угляренко віддавав свій гострий розум і гаряче серце, однак його чутлива душа по-справжньому глибоко розкривалася лише в художніх текстах. Саме там він найменшою мірою був скутий радянською цензурою і самоцензурою, обираючи для цього сюжети і героїв, які могли вільно думати і говорити, що думають, навіть на сторінках книг, які друкували підцензурні радянські видавництва.
Художніх прийомів, як викласти свої власні думки й уникнути при цьому будь-яких звинувачень у нелояльності до режиму, літератори знають безліч. Можна перенести дію в далеке минуле чи майбутнє, можна вкласти власні думки в голову чи вуста негативному чи неоднозначному персонажеві, можна обіграти формулювання в тексті так, щоб вони якщо і насторожували внутрішнього чи зовнішнього цензора, то він все одно не міг би довести щось конкретне. Петро Угляренко за потреби володів усіма цими прийомами і ще багатьма іншими, був неперевершеним майстром деталей, через призму яких образно розкривав цілий світ.
Для переважної більшости читачів Петро Угляренко насамперед історичний романіст, відомий своїми творами з історії Київської Русі, серед яких: «Довгий шлях до озер» (про Нестора-літописця), «Взимку, в рік Миші» (про завоювання Києва ханом Батиєм в грудні 1240 р. та взаємини Русі з далеким Китаєм), «Після довгої ночі» (про київського князя Федора Корятовича, залежного від кримського хана Кутлуг-бека), «І був ранок, і була ніч (Гальшка)» (про драматичну долю доньки Ілії Острозького, яка зважилася боротися за права жінки в далекому XVI ст.), «Смерть у Санкт-Петербурзі (Дитя іудейське)» (про ймовірне самогубство російського імператора Миколи І після поразки у Кримській війні і пригоди нащадка українського козацького роду Івана Турчака), «Гірка сльоза радості» (про закарпатців під час Першої світової війни) тощо.
Не всі книги Петра Угляренка однаково цікаво і легко читаються, але кожен читач має власні вподобання і смаки, тож, можливо, те, що не сподобалося комусь одному, зацікавило інших. Мене свого часу особливо вразив образ середньовічного літописця Нестора, укладача славетної Повісті минулих літ. З художньої уяви письменника він постав на сторінках книги «Довгий шлях до озер» самостійним оригінальними мислистелем, шукачем історичної істини, готовим за потреби кинути виклик навіть такому могутньому владцю, яким був князь Володимир Мономах.
Якщо ж згадувати книги Петра Угляренка, присвячені подіям ХХ ст., то серед них особливе місце посідають романи «Одкрий мені дорогу» і «Аж до дня судного». Між їх написанням — близько 35 років, майже увесь зрілий письменницький шлях Петра Угляренка. Однак обидві вони, кожна по-своєму, порушують ті питання, які глибоко непокоїли письменника і спонукали його писати — і за доби радянського авторитаризму, й у Незалежній Україні.
Роман «Одкрий мені дорогу» вийшов друком 1961 року й відрізнявся, як на той час, дуже несподіваним ракурсом погляду на події Другої світової війни. 1960-ті роки були часом приходу у велику літературу умовних «молодших лейтенантів» часів війни. Саме до цього часу вони вже встигли переосмислити пережите, а завдяки Відлизі отримали змогу не лише писати, але й видавати свої книги.
Утім, на тлі типової лейтенантської окопної прози книга Петра Угляренка відрізнялась неабиякою оригінальністю — у ній ішлося не про фронтовий досвід головного героя — бійця РСЧА. Та й герой був не червоноармійцем, а офіцером угорської армії. Роман описує події на Закарпатті, які відбувалися від жовтня 1944 р., коли в результаті успішної стратегічної наступальної Східно-Карпатської операції радянські війська прорвали укріплення Лінії Арпада й оволоділи територією Закарпатської України, і упродовж найближчих повоєнних років.
Угорський офіцер тяжко переживає поразку і намагається прийняти нове повоєнне життя з новою владою, і читач, завдяки письменницькій майстерності Петра Угляренка, глибоко переймається болем цього, здавалося б, ворожого для радянської людини героя роману. Такий несподіваний вибір нетипового головного героя вражає, а читач мимоволі віддає свої симпатії переможеному, переживає разом із ним біль гіркої зневіри і проростання перших паростків нової надії. Погодьтеся, дуже сміливе, як на радянську літературу, рішення, навіть за часів Відлиги.
Художньо-документальний роман Петра Угляренка «Аж до дня судного» з’явився за 35 років після «Одкрий мені дорогу» — вже в Незалежній Україні. У ньому йдеться про долю іншого, й цього разу вже не вигаданого, а цілком реального героя — Його Святість Володимира — Патріарха Київського і всієї Руси-України (в миру Василя Романюка). Ще підлітком його катували фашисти, а потім звинуватили в націоналізмі енкаведисти, оскільки замолоду він належав до Організації українських націоналістів (ОУН). Василь Романюк пройшов спочатку сталінські, а потім ще й брєжнєвські табори, причому вдруге його репресували вже не за націоналізм, а за те, що він, будучи священником та інакомислячим, наважувався захищати інших безневинно репресованих. За це його визнали «особливо небезпечним державним злочинцем» і «небажаною особою для соціалістичного суспільства».
Як бачимо, в усіх книгах увагу Петра Угляренка привертали постаті непересічні, які виламувалися за межі загальноприйнятого, стояли на межі, кидали виклик суспільству і переживали глибокі особисті трагедії, роблячи правильні чи неправильні, але завжди вирішальні вибори у своєму житті. Український письменник із Закарпаття і сам був такою людиною — глибоко мислячою і душевно небайдужою. І тому його доля та творчий доробок заслуговують на пильнішу увагу українців, адже вони є вагомим і багатогранним камінчиком крутосхилів Карпатських гір великої української культури.
