Зрештою, поновитися на службу вдалося всього за чотири дні завдяки спрощеному алгоритму в Армія+. Про це військовослужбовець 23-го штурмового полку «Р.У.Г» 2 корпусу «Хартія»…
До 2013 року, коли розпочався Євромайдан, життя Івана Костенка мало чим відрізнялося від життя пересічних українців. Робота, дім, робота. Все змінилось з окупацією Криму російськими загарбниками.
Іван пішов до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, де відслужив у 2014–2015 роках. Пригадує ті роки з гумором: «Саме наш підрозділ особливо не воював, ми були під Маріуполем. В основному займалися патрулюваннями: як зранку погрузились на БТРи, так практично цілий день не злазимо з них. Узимку було особливо «весело». Пригадую, весь вільний час намагався навчитись стріляти з усього, до чого міг дотягнутися. І це мені, до речі, дуже допомогло в майбутньому».
Після служби в армії Іван у цивільному житті працював у компанії, що займалась військовим зв’язком. У нього були постійні відрядження до району ООС, але вже тільки в статусі цивільного, і без зброї.
Про рішення повернутись до лав ЗСУ каже спокійно: «У десанті я вже був, тому вирішив спробувати морську піхоту, про яку мріяв ще з дитинства».
Події після 24 лютого пригадує дуже детально. Особливо запам’ятався один з епізодів широкомасштабного російського вторгнення.
…На позицію, яку тримали 11 морпіхів, викотилось близько 40 одиниць російської техніки. Морпіхи вели інтенсивний бій з окупантами.
— Один танк на фугасі підірвався, інший ми влупили. Крім того, підбили декілька «бех». Росіяни були змушені відходити. А з ще одним танком взагалі цікаво було. Перший наш постріл із ПТУРа — обрив дроту, друга ракета — не спрацювала, третя — також. І тільки з NLAW його таки підбили. Пригадую, сам я тоді з РПГ-26 по БМП-3 стріляв. Не можу сказати, що саме моїм влучним пострілом було знищено ворожу БМП-3 з десантом. Адже стрільба була шалена і дим стояв. Дійсно, їх було дуже багато. Загалом на наш батальйон тоді наступали три ворожі БТГ, але я на той момент про це не знав. Коли ми з ними вели бій, боєкомплект закінчувався, ми зрозуміли, що треба відходити. Відходили через село. Тоді було не дуже весело. Дві доби серйозних боїв. Дуже складно. Пригадую, коли ще сиділи на одній із позицій днів 10, то кожну ніч протягом 15–20 хвилин прилітало 10–15 «120-х» мін. Кожен ранок з 6-ї до 9-ї прилітало, за нашими підрахунками, приблизно 350 «120-х» мін або «122-х» снарядів. І 8–10 пакетів «Граду». І протягом дня періодичні обстріли — то «122-ми», то «Градами». Укривались у слабеньких підвальчиках, та потім я стомився, і просто з будинку не виходив, на підлогу лягав. Там такі підвали, що, якщо влучить, не врятуєшся ні там, ні в будинку. Будинок маленький, літній чи гостьовий, з маленькою кухонькою, коридорчиком, однією кімнатою. Просто від вібрації він почав розповзатися. Зрозумів, що прийдеться якийсь новий будинок вибирати, бо цей скоро розсиплеться просто. Та не знадобилося, бо довелося відходити».
Одного разу Іван під вогнем витягував пораненого побратима.
— Не скажу, що коли почув, що є «300-й», то одразу зірвався туди бігти. Там відкрита ділянка, що прострілювалась, «бехи» рашистські стоять. Зірвався, побіг. Поранений наш був важкий — у руку, плече, ліву ключицю і підборіддя. Він молодець, на руку турнікет собі сам накинув, але затягнути, як слід, не міг. Я почав затягувати, турнікет поганий, порвався, а у мене їх завжди запас. З броника турнікет зняв, наклав свій, вже нормально. Витягнув, звичайно.
За ті бої молодший сержант Іван Костенко був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Знизуючи плечима, каже трохи зніяковіло: «Загалом, я виконував свою роботу, те, що було треба. Особливо замислюватись не було часу».
Що цікаво, Іван Костенко за фахом — історик, до того ж до початку російської агресії проти України 2014 року займався військово-історичною реконструкцією.
— Загалом, в університет я пішов у 2016-му, коли вирішив здобути освіту. Викладачі були чудові, цікаво викладали історію. Наразі багато людей мають проблему із незнанням історії. Хто її знає, той може, так би мовити, пророкувати майбутнє. У нас, на жаль, здебільшого вивчають історію поверхнево. Є безліч абсолютно цікавих, але пов’язаних між собою, речей. Так, наприклад, 9 тисяч років тому стався прорив льодовикового озера Агасіс, коли 200 тисяч кубічних кілометрів холодної прісної води розлилось в Мексиканську затоку. Внаслідок чого утворилась величезна прісна лінза, це змінило теплі течії, викликало місцеве похолодання, що призвело, як кажуть вчені, до посухи у певних регіонах. Мені це все цікаво. Планую зробити власні короткі розповіді у вигляді книги про деякі історичні події, які, сподіваюсь, будуть корисні людям.
Мало хто замислюється, що річка Кальчик — це ж та сама славетна Калка. Ми воюємо в історичній місцевості — ми на боці добра, з іншого боку — вороги. Роки міняються, а сутність залишається — на нас, як і багато століть тому, йде орда. Історія підкидає ті самі уроки, треба вчитися на власних помилках та не повторювати їх у майбутньому.
