Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Війна — це конфлікт, в основі якого завжди насилля, але коли насилля перетворюється на злочин проти людства, то це явище повинно мати коріння. Це наче хвороба, у якої є причини розладу. Хто винен у вбивствах мирного населення: виконавець чи командир? Чому людина готова виконувати наказ вбивати, ба більше, готова до злочину проти людства? Де межа між людиною і твариною? На ці майже філософські питання редакція АрміяInform попросила відповісти кандидата соціологічних наук, директора дослідницької агенції Project Bureau Богдана Мотузенка.
— У чому полягає причина такого насилля росіян стосовно українців і всього українського?
— По-перше, треба згадати, що і мародерство, і насильство на війні — це явище, яке зустрічається і властиво людям, що переживають сам стан військового насильства. І багато того, чого не можна було робити в мирний час, ми так чи інакше робимо на війні. Проблема і питання в тому, чи є запобіжники, які не дозволяють нам вести себе певним чином у військових умовах. І питання друге, як світ, у якому ми вступили у війну, погоджується, нагороджує або стимулює насилля.
Читайте також: Перемога України — це ліквідація російської загрози для Європи та всього світу
Ми можемо сказати, що в росії цьому є кілька умов, які були створені для насилля. Перша умова — це більш авторитарне, тоталітарне суспільство, яке історично погоджується з тим, що цар, начальник, диктатор може вчиняти більше, ніж це дозволено пересічній людині і дозволено звичайним законом. Друга умова — орієнтація на саму персону, вождя, старшого, зверхність якого над законом визнається, свавілля якого так само вважається «очевидним» та є спокусливим для будь-якого підлеглого на його власному рівні. А тим більше у військових умовах.
І нарешті, сама культура росії, я не намагаюся її применшити або образити, побудована на культі війни. Найсильніше і найзнайоміше нам — це явище «перемоги», яке існувало і 300 років тому, за часів Петра, а зараз, за путіна, стало просто тотальним. Культ того, що «мы победили и можем повторить». І цей російський культ, з його основною цінністю — насиллям, проти європейської та української цінності — «ніколи знов». Вона зумовлює те, що відбувається очікування перемоги. І якщо цієї перемоги немає, то це перетворюється в діях найменшого солдата на образу і на сплеск насилля.
Інша, суто економічна причина, що підживлювала насилля, можливо, полягає в тому, що більшість солдатів, як ми знаємо з медіа, це мешканці депресивних регіонів росії. Вони зі своїм способом життя стикнулися з більш заможною Київщиною, і, відповідно, не бачили такого рівня і стиля життя. Він не набагато кращий, ніж в росії в цілому, але набагато кращий, ніж у депресивних регіонах, звідки ми маємо більше російських строковиків або контрактників.
Читайте також: Рашисти відправляють на смерть етнічні меншини з депресивних регіонів
Російська армія є одним (чи не єдиним) з найдоступніших соціальних ліфтів для російської глибинки. Тих, хто не може себе реалізувати деінде, йдуть в армію, тому що це найпростіший спосіб забезпечити своє життя. І насилля, і мародерство зумовлено цією економічною, культурною, соціальною різницею. І воно також зумовлено бажанням отримати хоча б особисту перемогу у вигляді здобичі — пральної машини чи килима в тих умовах, коли відсутня військова перемога.
— У школах росіяни вивчали класиків російської літератури, невже їх вчили вбивати? Невже їх вчили нацизму і фашизму?
— Я не беруся стверджувати, що це нав’язано тільки культурою на сто відсотків. Це, звісно, і російська, і путінська пропаганда останніх десятиріч. Всі ми, яким зараз за 40 років, з дитинства навчалися в радянських школах. Я закінчив школу в 1994 році і трохи застав частину української освіти, але є продуктом радянської і російської, зокрема, культури, де надміру героїзувалася смерть (від подвигу Гастелло чи Матросова до піонерів-героїв, яким прямо приписувалось померти за щось).
А в російській культурній традиції війна ставала в принципі героїчним заняттям в країні, де найбільші досягнення (завоювання) були створені тільки завдяки війні. В Україні різницю у ставленні до війни можна відчути або з лемківських рекрутських пісень, або з того ж таки радянського, але геть іншого за тональністю, фільму «В бой идут одни старики», який демонструє інші цінності переживання війни.
Нам розповідали інші історії про війну. Ми, наприклад, в дитинстві «переживали» окупацію — наші дідусі і бабусі розповідали нам, як потрібно вижити, як потрібно подолати, а не вмерти, як досягти свого. Нам розповідали про труднощі війни, і саме тому в нас при готовності захищати своє так розвинуте волонтерство. А російська культурна традиція пред’являє нам солдата, який із гранатою кидається на ДОТ і гине. І смерть в російській військовій традиції є звичайним явищем. Про це нам каже і міністр іноземних справ росії лавров: «це ж війна, і смерть абсолютно нормально, гинуть мирні люди».
Для нас, коли гинуть мирні люди, це трагедія. Для нас Майдан, наприклад, був не поділом влади. А вибух відбувся тоді, коли влада побила студентів, коли влада почали бити мирних людей, які вийшли на протест. І ці смерті близьких, дітей, жінок мобілізує українське суспільство більше ніж будь-яка велика і красива мета. І цей захист своїх і себе найбільша установка, яка нині змінює і формує націю.
У російській культурній традиції перемога — через військове насилля і смерть. Наприклад, у Збройних Силах України строковиків, які на початок широкомасштабного наступу опинилися поруч із фронтом, почали виводити подалі від бойових дій. А в російській армії, навпаки, — строковиків відправляли на війну. А ще такий факт. Мобілізовані з так званих Л/ДНР, що вважали себе своїми для рф, виявилися чужими для неї. Так само, як буряти та інгуші, що опинилися в Україні в рядах окупаційних військ, теж виявилися чужими. Ідеологію визначає москва. Їх відправили на смерть, тому що їх не жалко, як не жалко будь-якого іншого російського солдата, бо війна для того й існує, щоб гинули солдати.
— Під час розмови ми постійно порівнюємо українців і росіян. А якщо торкнутися теми нашого майбутнього? Україна, можливо, зараз на останній стадії формування сучасної європейської нації. І якщо порівнювати зі Старим Заповітом, українці виходять зі свого Єгипту, проте, здається, що вийдуть не всі. Що робити з ними?
— Не всі. І нам би хотілося так. Як пояснюємо собі минуле в символічному світі, так само нам хочеться пояснювати те, що відбувається зараз з нами, як певні беззаперечні події. Тобто ми вийдемо з цієї війни оновленими, ми точно змінимося, але нам потрібно розуміти, що це поступові явища. Навіть Мойсею потрібно було 40 років, щоб із народом відбулися зміни. І якщо ми можемо казати від Революції на Граніті, Помаранчевий Майдан, Революція Гідності — це потужні поштовхи, які змінюють нас, — саме тому ми виявилися готовими до вторгнення та опору, незважаючи ні на що.
Російсько-українська війна 2014 року з моменту початку з її переходом в цьому році в широкомасштабну фазу також змінює нас. Після цього буде певний відкат настрою, буде намагання певних верств населення повернутися до звичного, тобто за кроком вперед буде крок назад. Але критична маса людей, що сформувалася на Майдані, а саме — волонтери, активне громадянське суспільство, практика взаємодопомоги, заклала моделі поведінки набагато ширших верств населення, особливо тепер, у 2022 році.
Так само, як вели себе волонтери на Майдані, зараз почали вести себе в державних установах. Національна поліція почала діяти набагато активніше, ніж вона діяла в інших умовах.
На волонтерів перетворилося набагато більше людей. А чому? Тому що ми дізналися про цю модель поведінки і бачили її вживу у 2014 році. Навіть ті, хто не сприймав Майдан. Так само зараз той шок, який переживають мешканці східних регіонів України, які за страшною іронією долі, я повторюю — страшна іронія долі, росія почала знищувати тих людей, які за культурою, мовою, за зануренням у російську культуру, за, можливо, родинними, економічними зв’язками були для них найближчими. Росія, почавши їх знищувати, перетворила на найактивніших патріотів України, противників її, тому що вони краще зрозуміли небезпеку російської агресії.
І зараз ми маємо справжнє єднання нації навколо загального відчуття своєї єдності і своєї поведінки незалежно від того, якою мовою говорить частина українського населення, незалежно від того, які книжки читає частина населення. І ми розуміємо, що нині з’явилася критична маса для створення української політичної нації. І ці побудовані соціальні зв’язки, і на помилках, і на помилкових уявленнях про світ, і через жертви… — ми станемо сильнішими і більш згуртованішими.
І ці відкати, які ми спостерігаємо в Грузії, де частина населення стала компліментарніше до росії, будуть і в Україні. Бо за будь-якою війною є втома від ворожнечі. Але нікуди не дінеться відчуття власної самості, поведінки, яке буде передаватися з покоління в покоління, як і розуміння колоніального минулого, що призвело до війни, як і розуміння небезпек, що чекають від сусіда. І будь-які пом’якшення не будуть мати критичної маси в нашому суспільстві. Оскільки ми вже усвідомлюємо себе діючою і дієвою нацією.
Війна — це страшний досвід. Він багато чого дає, багато що створює. І я щиро тішуся, що Україні він дає розуміння небезпеки і зла війни, попри стійку впевненість в тому, що Батьківщину необхідно захищати. Сама по собі війна не має жодної цінності — і саме тому: «ніколи знову!», але, як каже той самий воєнком: «як служить — так всі хворі, а як воювати — так всі здорові!».
