Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Дмитро Вівчарюк — актор театру і кіно, вокаліст Київського національного театру оперети. Напередодні широкомасштабного російського вторгнення він зіграв Моцарта у прем’єрному спектаклі «Амадеус». Нині, під час війни, у нього інша роль — волонтера, що допомагає військовим та цивільним у різних куточках країни.
— Щойно це все почалося, я відвіз сім’ю на захід України і одразу почав допомагати людям з Ірпеня, Києва, Гостомеля евакуюватися, — пригадує Дмитро. — Возив жінок з дітьми, домашніми тваринами до кордону, а дорогою назад доправляв гуманітарну допомогу. Вже тоді мені допомагав Івано-Франківський драмтеатр, вантажили гуманітаркою. Перші місяці за власні кошти, на ентузіазмі. Відчував, що можу комусь допомогти й це найважливіше.
Гуманітарку зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Рівного та Хуста спочатку відвозив на Київ і Київську область, передавав військовим, а вони місцевому населенню. Потім повіз ще далі — на Запоріжжя, Харківщину, у Бахмут на Донеччину.
Коли звільнили Бучу та Ірпінь, ми вже на третій день заїхали туди — це було найстрашніше, ще з моєю акторською уявою, то взагалі треш. Там ще лежали пошматовані тіла, стояв сморід. У місцевих нічого взагалі не було, ні їжі, ні ліків. Орки все понищили, з погребів навіть закрутки порозбивали. Я привозив продукти, гігієнічні засоби, медикаменти, дитяче харчування.
Якось, пригадую, привіз два ящики меду. Жінка підійшла і попросила баночку. Я спочатку відмовив, бо віз мед лише дітям. А вона відвела мене в бік і попросила: «Будь ласка, дайте баночку меду, у мене в хаті четвертий день лежить покійник, хочу зробити чаю з медом — перебити запах». І тут я відчув абсурд ситуації — зовсім поряд Київ, такий бурхливий, живий і квітучий, а тут такий жах, як чорна хмара довкола.
А потім, коли вже наші війська звільнили Бородянку, Катюжанку, Іванівку, Озера, Демидів — ми всюди їхали і везли продукти. Далі я став допомагати жителям Чернігівщини, які найбільше постраждали. Рашисти не взяли Чернігів, але сильно розбомбили місто, стояли в навколишніх селах, знущались з людей, місцеві дуже потерпали і досі оговтуються.
Лише віра рятувала людей серед цього мороку, вважає актор. Як-то кажуть — «віра твоя спасає тебе». Байдуже, у що ти віриш: у Бога, в батька, який вивозить дітей вночі в рюкзаках, в діда, що приніс їжу. Коли Дмитро Вівчарюк вкотре приїздить у село, до нього одразу збігаються діти, він швидко знаходить з ними спільну мову.
— Спочатку діти були дуже залякані. А зараз охоче спілкуються, показують руїни: «Отут я грався, тут колись була моя кімната». Коли підходиш до маленьких дітей, у них в очах немає дитинства, — розповідає Дмитро. — Кажуть, що діти подібні до літніх людей. В їхніх очах така сила, мужність, жага до життя. Старому немає чого втрачати, а дитина багато чого ще не знає. Крім дітей, там багато інвалідів. Цього разу я привіз у село на Чернігівщині планшет для Дмитра з ДЦП, ноутбук для Сергія на інвалідному візку. Коли в людей немає нічого, для них це неймовірні речі. У них стільки радості від цього, що і мені легше стає на душі.
На Київщині, звільненій від окупантів, досі не вистачає елементарних речей: продуктів, ліків, засобів гігієни.
Зазвичай привозимо стандартний набір: олія, цукор, гречка, хліб, масло, шоколад, фрукти, а також вітаміни дітям. Треба не забувати, що війна триває, хлопці гинуть досі, хтось голодний. Треба надалі підтримувати один одного. Ми стримали їх лише тому, що з нашого боку воює не армія, а народ. А з їхнього боку незрозуміло хто, це навіть армією не назвеш. Оті, що під Черніговом стояли, як розповідають місцеві мешканці, то були переважно в тюремних татуюваннях, тобто з місць позбавлення волі. Тому можливо зчинили стільки звірств. І людей катували, і тварин вбивали заради розваги.
Я весь час розмовляю з людьми, вони потребують цього, і стільки історій наслухався. Але люди, попри пережиті жахіття, живуть далі, садять городину, лагодять паркани, заготовляють дрова. Вчора приїхав у село на Чернігівщині, питаю: де всі? У мене там є місцевий координатор Роман, який був у полоні, йому орки й голову розбили, і ребра поламали, тримали разом зі свинями. А він каже: вибачай, усі на городах, прийшли представники від сімей. Тішить, що і дорослі, і діти, які пережили окупацію, мають правильне ставлення до життя. Кращий одяг — той, що теплий, краща їжа — та, що на столі.
Актор не поспішає повертатися на сцену, адже впевнений, що в нинішній діяльності є більша потреба. Водночас Дмитро почувається спустошеним і виснаженим. А виходячи на сцену, прагне мати ресурс, щоб віддати енергію в глядацький зал. Моцарт у виконанні Дмитра — частина його самого. І він повернеться на сцену, коли буде готовий до зустрічі з глядачем, а поки попереду нові волонтерські дороги.
— Моцарт, мій прекрасний Моцарт — наївний, чесний, відданий своїй справі. По суті, це є і в мені, тому режисер віддав мені цю роль, — каже Дмитро Вівчарюк. — Я дуже скучив за Моцартом, хоча це важка для мене вистава. В ній я такий як є, це шалена віддача енергії з прекрасними партнерами, фантастичною музикою. Не знаю, коли я знову гратиму Моцарта. Вистава «Амадеус» нині особливо актуальна, адже обман, зрада, це те, що призвело до цієї війни.
