Саме тут, у майстерні батальйону безпілотних систем Black Sky 3-ї бригади оперативного призначення НГУ «Спартан», пошкоджені НРК отримують друге життя, а нові — проходять модернізацію…
Для корінного донеччанина Вадима боротьба з російськими окупантами стала головною справою життя ще з березня 2014 року. У той час він і не підозрював, якою драматичною виявиться його подальша доля…
У Донецьку Вадим відома людина, багато років займався науковою діяльністю. Був доцентом кафедри фінансів Донецького державного університету управління. Викладав студентам суто економічні науки: основи кредитування, інвестицій, формування бюджетної політики. Дуже любив своє місто, захоплювався хокеєм, альпінізмом, мандрівками. Але все це відійшло на другий план із початком російського вторгнення в Україну.
Вадим, як освічена людина і патріот своєї країни, не міг змиритися з окупацією Донецька і разом зі своїми друзями створили партизанський загін «Тіні». Почали чинити збройний спротив рашистам. Невдовзі їх викрили і довелося негайно перейти на підконтрольну Україні територію.
— У Дніпрі ми почали формувати з жителів Донецької і Луганської областей добровольчий загін «Донецьк-2», — згадує події тих днів Вадим. — Згодом він об’єднався з добровольчим підрозділом «Дніпро-1» і став у складі цього батальйону ротою з назвою «Донецьк». Уже в травні 2014 року ми прийняли свій перший бій на Маріупольському напрямку. Потім брали участь у звільненні Маріуполя, боях під Новоазовськом, проведені Широкинської операції. Дуже запам’яталися бої під Новоазовськом. У нашій роті тоді, крім стрілецької зброї, не було ніяких протитанкових засобів, не кажучи вже про бронетехніку. І якщо піхоту нам ще вдавалося стримувати, то коли в наступ пішли російські танки за підтримкою артилерії і РСЗВ, ми змушені були відходити в напрямку Безіменного, Саханки. Потім разом з «азовцями» брали участь в обороні Широкиного. Після цього понад рік наш підрозділ вів бойові дії у селищі Піски під Донецьком. Деякі з хлопців навіть бачили з позицій свої домівки і мріяли, що невдовзі ми звільнимо місто. До речі, разом зі мною тоді воювала і моя жінка Лариса. До війни вона також працювала викладачем в університеті, згодом долучилася спочатку до партизанського загону, а потім до «Дніпро-1». У складі підрозділу була звичайним стрільцем, пізніше обійняла посаду старшини роти.
З початком широкомасштабного вторгнення російських загарбників в Україну Вадим знов пішов до війська. У складі зведеного підрозділу 126-ї бригади територіальної оборони бере участь у бойових діях на південному напрямку оборони. Знаходиться на посаді головного сержанта зведеного підрозділу. Маючи певний бойовий досвід, багато часу приділяє навчанню молодших командирів. Його талант викладача у поєднанні з військовими знаннями допомагають успішно виконувати визначенні завдання. На запитання, який настрій в підлеглих, відповів, що зараз люди налаштовані як ніколи рішуче — подолати ворога і звільнити Україну.
— З такими людьми, я впевнений, невдовзі ми повернемося і в мій рідний Донецьк! — запевняє сержант.
