Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Почесні найменування пов’язують сучасні військові частини з видатними діячами, місцевостями чи визначними подіями української історії.
Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія.
23 серпня 2020 року Президент України присвоїв 40-й окремій артилерійській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне найменування «імені Великого князя Вітовта».
Вітовт Кейстутович Великий (1350–1430) — визначний державний діяч межі XIV–XV ст. та один із найвпливовіших володарів Європи. Він перетворив Велике князівство Литовське, Руське, Жемайтійське та інших, яке було спільною державою литовського, українського та білоруського народів, на одну з найбільших європейських країн того часу.
Великий князь з юних літ і до кінця життя воював, не випускаючи з рук меча. Перший бойовий досвід набув 1370 року в битві проти Тевтонського ордену при Рудау, коли йому було лише 20.
Здійснив успішні походи на ординську Донщину, Приазов’я і Крим (1397), а також на чорноморське узбережжя біля гирл Дніпра і Південного Бугу (1398). Добився від хана Тохтамиша визнання прав на володіння українським степом (1398). Вперше застосував артилерію на території сучасної України в битві під Ворсклою (1399). Роком раніше «бояри литовські і руські» проголосили Вітовта на таємній нараді «королем литовців і русинів» (1398).
Протидіяв Московії на сході, продовжуючи політику об’єднання руських земель: приєднав Смоленськ (1404) і верховські князівства, поширив свій вплив на Рязань, Псков і Новгород.
Саме Вітовт, фактичний головнокомандувач об’єднаних литовських, українських та білоруських військ, у легендарній битві під Грюнвальдом 15 липня 1410 року відіграв визначальну роль у перемозі над армією Тевтонського ордену. Ця, без перебільшення, історична подія дозволила захистити державну незалежність народів Східної Європи.
Під час князювання Вітовта значно поширилось освоєння теперішньої української території на південь та схід, аж до Чорного моря. Виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», він розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень, закладає фортеці та морські порти.
Великий князь впевнено відстоював міць ввіреної йому держави з кордонами від Вільно (сучасного Вільнюса) до річки Оки, від Балтійського до Чорного моря, і аж до Дону. У документах тієї доби писали: «І був князь великий Вітовт сильний господар, і славен по всіх землях…».
У 1430 році імператор Священної Римської імперії Сигізмунд I Люксембург визнав його королем «Литовського королівства». Було призначено церемонію коронації Вітовта, але незабаром, 27 жовтня 1430 року, Вітовт помер, так і не ставши офіційно королем.
