Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Виступаючи у грудні 2021-го на Київському безпековому форумі, професор Єльського університету Тімоті Снайдер висловив своє ставлення до статті путіна про його бачення історії України, білорусі та росії. Американський історик і письменник зазначив: «Коли уважно читаємо цю статтю, можемо помітити, що вона насправді про відсутність — про відсутність історії росії. Немає історії росії, яку може розповісти путін… Росія не може розповісти історію про саму себе, тож ця історія ґрунтується на інших народах».
І дійсно, російська федерація дотепер немає сталого бачення своєї історії, водночас весь час намагається привласнити історію українську. Відповіді на питання, чому і коли ж так сталось, що росія стала шахрайкою та крадійкою історії, шукав у ефірі радіо «Місто над Бугом» у програмі «Акцент з Іриною Булгаковою» професор кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, кандидат історичних наук Павло Кравченко.
— Нещодавно в російському підручнику з історії назву «Київська Русь» замінили на «Русь», яка нібито дала початок росії. Маємо ще один — уже історичний факт: Петро I змінив назву держави з «московії» на «росію». Пане Павле, у чому ви як історик бачите причину цього повсякчасного намагання росіян відмовитись від своєї та привласнити чужу історію?
— Зрозуміло, що всі ці намагання росіян ми вважаємо фальсифікацією історії. Натомість, як не дивно, вони самі щиро вірять в те, що це їхня справжня історія. Хоча вона зовсім не відповідає дійсності. Росіяни люблять і плекають свою штучну історію, яка існує в них на сьогодні. Навіть більше, вона змінювалась останніх декілька десятків років. У гірший бік для нас. І для них — теж. Тому що вони настільки відірвались від реальної документальної історії, що це завело їх у глухий кут. Наведений Вами приклад про підручник яскраво свідчить про те, що росіяни воліють забути Київ, що він такий був і є. Вони хочуть витравити зі свідомості, з історичної пам’яті нинішніх росіян будь-які згадки про українців та Україну. Адже Київ — це Україна.
Усе почалося з Києва. У IX столітті саме з центром у Києві сформувалася середньовічна держава — Русь. Упродовж наступних кількох століть Руссю у широкому значенні називалася вся територія, де визнавали владу київських князів. Але у вузькому значенні під Руссю знали землі середнього Подніпров’я довкола Києва. Землі на північному сході, де згодом сформувалось московське князівство, в ті часи називали Заліссям. Імперські амбіції Росії з’явилися значно пізніше (за інформацією УІНП).
— Це в них якийсь комплекс? Я не знаю таких країн, які б видавали чужу історію за свою.
— Елементи чужої історії присутні в багатьох країнах. Але тут ми говоримо про те, що росіяни, крім, власне, назви, присвоїли собі й чужу, тобто нашу історію. І почало це відбуватись дуже інтенсивно на початку XVIII ст., коли царем московського царства, а потім і російської імперії, був Петро I. Якоюсь мірою він схилявся до європейських цінностей, хоча й не сповна. Росія за його правління так і залишилась кріпосницькою державою. Петро і не збирався скасовувати кріпосне право, як це відбулось уже в країнах Західної Європи. Але йому подобались європейський спосіб життя, армія, деякі інші речі, і він захотів це перейняти. Робив це в дуже оригінальний спосіб: розв’язав війну зі Швецією, що тривала 21 рік і результатом якої стало здобуття виходу до Балтійського моря. І маємо таку ситуацію: у той час, як українці вже ходили до Європи через відчинені двері, московський цар лише «прорубував туди вікно». Але для того, щоб стати європейською, московії замало було «вікна», потрібна була відповідна історія. Мало хто хотів у Європі мати справу, по суті, з ордою. Європейці добре пам’ятали, як у 13 ст. монголи, крім Київської Русі, пішли на Польщу, Угорщину. Хоч далеко вони не зайшли, але людей перелякали. І порядки монгольської орди, встановлені на московії, лякали Європу. Ось тому Петро І почав створювати нову історію.
— Тобто, фактично ця фальсифікація мала логічне підґрунтя…
— На моє глибоке переконання, він робив це не просто так. Я озвучив одну із теорій, але вона, як на мене, найбільш імовірна й підтверджується документами. За іншого погляду, вести свою історію від московського улусу Золотої Орди, як це було насправді, говорячи сучасною мовою, не солідно. А от від Києва, який виник вже в V ст., коли москва з’явилась усередині XII ст., було набагато престижніше. Європа пам’ятала та знала Київську Русь, зокрема Ярослава Мудрого та його доньок. Майже усі королівські двори мали родинні зв’язки з Києвом.
Україна — країна демократичних традицій. Після монгольської навали у 13 столітті історичні долі територій сучасних України та росії остаточно розійшлися. Українські терени продовжували розвиватися у європейському контексті. Демократія, самоврядування та європейське право, релігійна терпимість, пошанування приватної власності. Це визначило політичну культуру мешканців. Більшість цих ознак зберігалися в козацькій державі — Гетьманщині. Північно-східні землі колишньої Русі увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури Московського князівства мали визначальний вплив ординські порядки і традиції з возвеличенням правителя і повною йому покорою, абсолютним домінуванням держави, відсутністю приватної власності на землю й общинними порядками (за інформацією УІНП).
— Сьогодні можна помітити, що Петро І не користується популярністю в росії, про нього майже не згадують. Як ви гадаєте, чому?
— Усе дуже просто. Нинішній диктатор путін взяв курс на відрив від Європи. Він заявив, і це широко пропагується в рф, що європейські цінності та спосіб життя є неприйнятними та ворожими «скрепним» росіянам. Хоча вони й не можуть до пуття пояснити, що це за «скрепи» їх надихають. А Петро якраз намагався вести росію в Європу. Наразі, видно, росіяни гадають, що робити з його постаттю. Зробити його ворогом не можна, адже він створив російську імперію, проголосивши її у 1721 році. Але вів імперію, з точки зору нинішнього диктатора, — не в той бік.
— Коли Петро I змінює назву з московії на росію, якраз і виникає велика загроза для існування українців…
— З появою Петра I все українське починає поступово заборонятись. Виходять відповідні укази, спрямовані на ліквідацію книг. На українські землі надзвичайно агресивно приходить російська церква, насильно залучаючи до себе вірян. По суті, московський цар прагнув знищити все українське. Цю тенденцію значно підсилила Катерина II. Німкеня за походженням, вона теж була імперською правителькою. Для неї передусім Україна асоціювалась, як і сьогодні певною мірою, хоча це не зовсім відповідає дійсності, із Запорізьким козацтвом. І вона зробила все, аби ліквідувати Запорозьку Січ і будь-яку згадку про цей осередок свободи та українства. Адже Січ безперервно бунтувала, висувала якісь вимоги, була чужорідним тілом у складі кріпосницької імперії. У нас не було кріпацтва, жили вільні люди, які могли поводитись так, як хотіли.
-
- Іван Мазепа
— У Бучі та інших українських містах, що були під окупацією, ми на власні очі разом зі всім світом побачили, наскільки жорстокими можуть бути росіяни. Але якщо згадати Батурин, коли було вирізано мало не все містечко, чи вже значно ближчий для нас Голодомор, то розуміємо, що немає чого дивуватись таким діям ворога. Подібних моментів у нашій історії було безліч. Чим можна пояснити таку жорстокість?
— Як на мене, і про це зазначають багато істориків, таке ставлення до інших народів сформувалось ще в роки Золотої Орди, коли монгольські порядки поширились на території нинішньої росії. І ця жорстокість веде свої витоки звідти. Монголи, коли завойовували міста, спалювали їх, а населення знищували. Це все передавалося з поколінні в покоління. У Батурині, наприклад, московські війська вирізали мешканців просто за те, що Мазепа перейшов на бік шведів і нібито зрадив Петра I. Хоча насправді Гетьман Війська Запорозького боровся за незалежну українську державу. Він бачив, куди Петро гне Україну, і розумів, що станеться з нею надалі.
Міфи про «братні народи» чи «єдиний народ» — абсолютно штучні. Концепція «братніх народів — це хворий витвір радянської пропаганди на заміну російської імперської концепції «триєдиного народу». Це спроба насильно прив’язати українську історію до російської та заперечити право українців і білорусів на власний історичний вибір. Після Євромайдану це абсолютно втратило сенс. Нині, щоб обґрунтувати і виправдати агресію проти Українського народу, кремлівська пропаганда почала говорити про «єдиний народ». Та ми — не єдиний народ, і ніколи ним не були (за інформацією УІНП).
І як би росіяни не говорили, що ми один народ, що у нас одна історія та Київська Русь є колискою братніх народів, завжди відчувалась і явно виходила на поверхню велетенська різниця між українцями і росіянами. А як її приховати? Тим більше, коли історію почали вже переписувати. І що ж робити з таким народом, який опирається нав’язуваній історії? Треба якось перевиховати цей народ. Як це зробити? Росіяни знають один найефективніший метод — це насильство, жорстокі репресії, вбивства неугодних. І ось ця лінія тягнеться здавна до наших днів — Батурин, Буча, Маріуполь… І це стосується не лише українців. Так само Волга стала московською річкою в XVI ст., коли Іван Грозний розгромив Казанське та Астраханське ханства. А у захопленій Казані тоді вирізали все населення. Є, до речі, версія, що слово «кацап» з’явилось саме тоді щодо московитів і означає воно «живодер», «м’ясник». Тож, як бачимо, методи «спілкування» московитів із сусідами не змінюються століттями.
— Давайте ще поговоримо про угоду між московським урядом та Українською козацькою старшиною, так звані Березневі статті́ 1654 року. Цього договору, власне, на очі ніхто не бачив. Чи існував він і чи хтось бачив його оригінал?
— Очевидно, що оригінал був. Більшість істориків вважають, що він зник. І в Україні, і в росії, певно, деякі ентузіасти досі його шукають. Востаннє оригінальний договір, наскільки на сьогодні відомо, бачили у 1658 році. Тоді після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина почала вимагати від нового гетьмана Виговського зачитати договір, аби почути зміст. Після цього документ, який, як нині відомо, складався з 11 статей, зник, залишились окремі чернетки. Сьогодні про нього говорити справді дуже важко, є безліч думок, позицій, точок зору. Більшість українських істориків схиляються до думки, що в договорі йшлось не про возз’єднання, як про це пізніше розповідатимуть у москві (навіки разом тощо), а про військово-політичний союз двох держав. Московське царство брало на себе зобов’язання захищати Україну насамперед від Речі Посполитої. До речі, вже за два роки московити порушили цей договір. Отже, сам документ був, але на сьогодні його не існує.
— Дякую за розмову!
