Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Активіст перших мітингів в тимчасово захопленому Херсоні Сергій Павлюк — головний режисер Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Після кількох допитів рашистами був змушений залишити місто. Наразі він з родиною в безпеці, допомагає вимушеним переселенцям з Херсонщини.
— Пане Сергію, розкажіть, як вдалося виїхати з окупованого Херсона?
— Чудом. Ми виїжджали 18 квітня, ішов дощ всю дорогу. З Херсона до Миколаєва їхали шість годин, через шість блокпостів. О п’ятій тридцять ми були на першому блокпосту на виїзді з Херсона, їхали в колоні дев’ятою машиною. Наша автівка Nissan була вся в глині, ходова розбита по бездоріжжю, знаків немає. На останньому рашистському блокпосту у Снігурівці нас найдовше перевіряли.
Гадаю, через зливу орки були не уважні й ми проскочили. «Сіру зону» проїхали хвилин за 40, найстрашніша дорога від Снігурівки до Баштанки. А там перший український блокпост, наш прапор і на зустріч вийшов молодий красивий український військовий. Це був перший позитивний момент. Нас було восьмеро у машині, з них двоє дівчат, вони так зраділи: «Тату, можна в нього телефон взяти, який же він красивий! Можна я вийду за нього заміж?!».
— У вас п’ятеро дітей, як вони пережили евакуацію?
— Ми досі відчуваємо наслідки, кожен по-своєму. Шестирічна Влада не може сідати в машину, в неї стається істерика, неможливо кудись виїхати з нею. Дружина шістнадцять годин була за кермом. У неї були судоми в руках і ногах, але вона довезла нас до братів Капранових, які прийняли нас у Києві. Старшій дочці 22 роки, вона актриса, дуже емоційна, вечорами майже місяць плакала, стрес досі триває.
17-річна донька шукала психолога, записалася в театральну студію, знаходить вихід емоціям і сама себе лікує. Сину дванадцять, йому, мабуть, найскладніше, він ніби тримався, але стрес проявився екземою. А нині він сублімує цей стан у пластилін, років два займається ліпленням і це йому допомагає відволіктися. Марійці півтора року, їй найлегше, вже цілком адаптувалася на новому місці.
— А фото дівчинки з українським прапором на Вашій сторінці у Facebook… Це Влада?
— Так, це вона вже тут вечорами бігає з прапором. З ним була цікава історія: у Херсоні біля Будинку офіцерів є меморіал «Слава Україні!». Кілька днів тому окупанти БТРом зірвали з нього тризуб, за два тижні до цього обірвали фотографії Героїв Небесної Сотні.
А 3 березня я ходив вулицями Херсона, підійшов до меморіальної стіни, а там прапор ЄС приспущений на флагштоці, а український прапор — у калюжі. Я спробував його підняти на флагшток, поки нікого немає. А раптом почув кроки позаду, орк вийшов з будинку через дорогу і почав кричати: «Уходи оттуда!». Я запитав: «А прапор забрати можна?». «Забирай и уходи», — почув у відповідь. Я забрав і поверну на його законне місце після перемоги. Потім цей прапор був зі мною на всіх мітингах, коли я вів стріми.
— Ви були досить активним на мітингах і значною мірою через це довелося залишити місто?
— Так, я був активним учасником мітингів. В YouTube з’явилося відео допиту «активіста» Олександра Тарасова, з яким я мав конфлікт. Під час мітингів він штовхав людей на кулі, був провокатором. 7 березня його нібито викрали, а 8-го він зізнається на відео, що працює на СБУ, позивний «Граф», і на питання, хто є організатором мітингів, називає Олександра і Сергія Павлюка. Після цього окупанти почали мене шукати. 16 березня росіяни знайшли мою квартиру, виламали двері, винесли комп’ютери і всі мої п’єси за 10 років. На щастя, нас там не було, з початку війни ми жили на дачі. Наш будинок за сім кілометрів від Чорнобаївки, і коли працюєш там на городі, чуєш вибухи і це заспокоює — наші ЗСУ працюють, вони нас не залишили. Віра в ЗСУ — це тримає досі, а віри в політиків немає.
— Однак на обшуку справа не закінчилась?
— Звичайно. 5 березня був потужний мітинг, зібралося до десяти тисяч. У натовпі було чимало провокаторів, які штовхали людей на автомати окупантів. Хоча я і закликав до мітингів через Facebook, однак наполягав, що це мирна акція, не можна провокувати на агресію. Ми боялися кровопролиття, в процесі я займався не стільки мітингом, скільки стримуванням людей, доводилося виводити надто агресивних. Тоді я підійшов до орків, що були на площі, і попросив не втручатися, хотів пояснити, що це мирна акція і людям потрібно заявити свою позицію. Звичайно, лише наразився на допит і вже з кімнати, де мене допитували, почув постріли. Це була наївна спроба запобігти сутичці, але я мав спробувати. Хлопці з муніципальної варти ледь стримували натовп. Потім я вийшов на трибуну і неочікувано навіть для себе закликав людей до ходу єдності, аби відвести їх з площі подалі від озброєних орків.
Згодом я ще раз потрапив на допит, один знайомий вирішив, що то буде на краще: прийшов до мене і сказав, що зі мною хочуть поговорити. Був довгий допит про організацію мітингів, приналежність до СБУ, ставлення до Степана Бендери, як за методичкою. Вони вивчали мене, а я їх, професія режисера дається взнаки, цікаво було спостерігати їхні примітивні прийоми, як у кіно, система: хороший, злий і тупий.
Тоді я зрозумів: знайшли квартиру, знайдуть і будинок, будуть нові допити. Чому мене одразу не посадили у підвал? Мабуть, тому що повторював те саме на всіх допитах: «Не належу до жодної націоналістичної організації, я українець — це моя громадська позиція, а ви вороги — по-іншому не можемо реагувати. Мітинги потрібні, щоб люди викричались, ми маємо повне право висловлювати свою позицію, робимо це 30 років, на відміну від росії, і надалі будемо так робити».
Рашистам це не зрозуміло, вони шукають організаторів, а їх немає. Один сказав «я іду» — за ним ідуть тисячі. Були активісти, яких забирали, на їхнє місце приходили нові. Були люди, які приходили постійно, хоча не були активними. Останній мітинг відбувся 8 березня вже без мене, далі стало небезпечно, прибули спецпризначенці і поліція з Криму.
— Водночас ви були у складі Муніципальної варти?
— Оскільки 24 лютого у Херсоні не виявилося ні представників СБУ, ні поліції, мерія закликала до організації Муніципальної варти. Я долучився 26 лютого, там вже було двоє наших акторів, варта налічувала вже 160 осіб. Першим завданням стали нічні чергування, хлопці розбивалися на групи по три-п’ять осіб і ловили мародерів. Мародерство почалося одразу.
Щоправда, на першому ж чергуванні мені сказали більше не приходити, бо «дуже цінний персонаж». Я одразу переключився на гуманітарну допомогу. Тому що з 1 березня, щойно окупанти зайшли у Херсон — всі магазини закрились і почалась продуктова криза. Люди не були готові до окупації. Ми знаходили власників магазинів і складів, фасували продукти і розвозили багатодітним родинами, літнім людям, всім, хто опинився у скруті. А варта патрулювала місто, охороняла важливі об’єкти, зокрема ЦУМ, де в перші дні виламали вітрину в «Сільпо».
Власники магазину сказали: «Вивезіть усе». І Муніципальна варта за кілька годин всі продукти забрала на пункти фасування, а потім розвозили людям. Коли магазини відкрились, ми збирали гроші, купували продукти й теж роздавали містянам. Після 20 березня ми вже не могли ні грошей зібрати, ні продуктів знайти. А після того, як вломились в мою квартиру, ми з родиною переховувались в пункті переселенців.
— Це також частина гуманітарної допомоги?
— Так, мій друг Сергій організував пункт переселенців для людей з навколишніх сіл, окупованих чи розбомблених. Я долучився до цієї роботи, у нашому пункті 230 осіб, жінки з дітьми, літні люди, у другому пункті ще близько ста, і в третьому близько тридцяти. Майже два місяці вони живуть у цих пунктах, дехто постійно, інші тимчасово, евакуюються за першої можливості, на їхнє місце приїжджають інші. Цим я продовжую займатися.
Збираю кошти, відправляю другові Сергію для закупівлі продуктів, війна нас звела і я вдячний, що є така надійна людина. Моя донька в цьому пункті організувала дитячий садок, знайшли аніматорів, психологів, і цей садочок продовжує працювати. Нині там близько 90 дітей.
— Крім того, у місті лишились колеги по театру?
— Половина виїхали, решта лишились. Вже є інформація щодо колаборації в театрі — колишній завгосп театру тепер там директор. Пропонує людям, які повернуться на роботу, по 10 тисяч рублів. Орки хочуть відкрити театр, щоб продемонструвати картинку — в місті працює заклад культури. Вони ж не показують, як бомбили околиці, знищили села навколо. Директора театру заарештували, він ще й депутат облради, після кількох допитів йому довелося з родиною тікати з міста. І він би не погодився відкрити театр, і я б не погодився. Що важливо, Сергій із дружиною Настею розвезли гуманітарну допомогу 40 родинам театральних працівників, ще тиждень вони протримаються, а що далі?
— Як Ви влаштувалися після евакуації, є пропозиції щодо роботи?
— Вчора зателефонували з Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Гоголя, і я приступив до постановки «Матуся Кураж». Це антивоєнна п’єса Бертольда Брехта. Невдовзі поїду в Полтаву, зараз готуюся. Дружина — вправна кравчиня, організувала собі маленьку майстерню, готова і для волонтерів шити. За місяць у братів Капранових ми перетворили їхній сад на херсонський город, для нас це стало реабілітацією і рятувало протягом певного часу, але без роботи тяжко. А відучора я просто на крилах, бо знову займатимусь своєю справою і буду корисним.
