Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Так із усмішкою розповідає про свого залізного коня механік-водій танкового батальйону одного з підрозділів морської піхоти старший матрос Владислав.
У 2019 році у свої 19 років цей юнак твердо вирішив, що піде до війська. І на запитання друзів «Навіщо воно тобі?» він спокійно відповідав: «Я не хочу бути спостерігачем того, як твориться сучасна історія України, хочу бути її учасником». Сказано — зроблено. Влад підписав контракт, і вже за кілька днів вирушив до Житомира, де упродовж 2,5 місяця опановував абсолютно до цього незнайомий йому фах механіка-водія танка.
— Якщо чесно, коли я задумувався про майбутню спеціальність, то чомусь хотів стати військовим моряком і служити на кораблі. Певно, манила морська романтика. Але дослухався до бувалих воїнів, які жартома говорили, що з моїм невеликим зростом пряма дорога в танкісти. А чому б і ні? І, як виявилося, не помилився. До того ж у нас тут теж романтики хоч відбавляй, — пригадує Владислав.
З того часу хлопець постійно вдосконалює свої навики в роботі з бойовою машиною. Адже для того, щоб воювати як слід, треба щоденно тренуватись. Круті підйоми, спуски, протитанкові рови, мінні загородження — усе це відпрацьовується до автоматизму.
— В екіпажі нема когось більш чи менш важливого. Злагодженість — головна запорука успіху. Зрозуміло ж, що без механіка-водія машина не поїде, без навідника — не стрілятиме, а без командира — не буде виконано бойове завдання. Тобто всі ми — єдина вогнева точка. Випаде хоч один з екіпажу, то вже складніше виграти бій і вище ризик зазнати поразки під час зіткнення з ворогом, — пояснює механік-водій.
Владислав говорить, що раніше і подумати не міг, що буде з технікою «на ви», а сьогодні він з хірургічною точністю може усунути будь-які несправності і за лічені хвилини підготувати свою техніку до бою.
Кожну вільну хвилину військовий витрачає на навчання і тренування, бо знає, що від належного вишколу залежить успішне виконання завдань. А ще Владислав стрімголов рветься в бій, щоб продемонструвати свої навики і надавати по зубах ворогу.
— У мене за плечима 9 місяців ротації в Донецькій області, але за той час не довелося брати участі в активних бойових діях. Тож тепер, коли рашисти розповзаються, мов пліснява, нашою країною, єдине чого прагну — це зустріти їх своїм 125-мм калібром, — не стримує емоцій військовий. —Я постійно стежу за тим, що відбувається в інших регіонах. Коли бачу новини про те, як наші хлопці одним танком завдають такої шкоди противнику, що той, піджавши хвоста, тікає, залишивши і свою техніку, і своїх 200-х, то розпирає гордість за українських танкістів. Вони й справді надійна броня піхоти.
Владислав і його побратими готові дати відсіч ворогу.
— Такі вже в нас танкісти. Скажуть іти вперед — підемо напропале, мов «бронелоби». На прорив до останнього подиху. Вперед аж до перемоги! — запевняє морпіх.
