Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Так із усмішкою розповідає про свого залізного коня механік-водій танкового батальйону одного з підрозділів морської піхоти старший матрос Владислав.
У 2019 році у свої 19 років цей юнак твердо вирішив, що піде до війська. І на запитання друзів «Навіщо воно тобі?» він спокійно відповідав: «Я не хочу бути спостерігачем того, як твориться сучасна історія України, хочу бути її учасником». Сказано — зроблено. Влад підписав контракт, і вже за кілька днів вирушив до Житомира, де упродовж 2,5 місяця опановував абсолютно до цього незнайомий йому фах механіка-водія танка.
— Якщо чесно, коли я задумувався про майбутню спеціальність, то чомусь хотів стати військовим моряком і служити на кораблі. Певно, манила морська романтика. Але дослухався до бувалих воїнів, які жартома говорили, що з моїм невеликим зростом пряма дорога в танкісти. А чому б і ні? І, як виявилося, не помилився. До того ж у нас тут теж романтики хоч відбавляй, — пригадує Владислав.
З того часу хлопець постійно вдосконалює свої навики в роботі з бойовою машиною. Адже для того, щоб воювати як слід, треба щоденно тренуватись. Круті підйоми, спуски, протитанкові рови, мінні загородження — усе це відпрацьовується до автоматизму.
— В екіпажі нема когось більш чи менш важливого. Злагодженість — головна запорука успіху. Зрозуміло ж, що без механіка-водія машина не поїде, без навідника — не стрілятиме, а без командира — не буде виконано бойове завдання. Тобто всі ми — єдина вогнева точка. Випаде хоч один з екіпажу, то вже складніше виграти бій і вище ризик зазнати поразки під час зіткнення з ворогом, — пояснює механік-водій.
Владислав говорить, що раніше і подумати не міг, що буде з технікою «на ви», а сьогодні він з хірургічною точністю може усунути будь-які несправності і за лічені хвилини підготувати свою техніку до бою.
Кожну вільну хвилину військовий витрачає на навчання і тренування, бо знає, що від належного вишколу залежить успішне виконання завдань. А ще Владислав стрімголов рветься в бій, щоб продемонструвати свої навики і надавати по зубах ворогу.
— У мене за плечима 9 місяців ротації в Донецькій області, але за той час не довелося брати участі в активних бойових діях. Тож тепер, коли рашисти розповзаються, мов пліснява, нашою країною, єдине чого прагну — це зустріти їх своїм 125-мм калібром, — не стримує емоцій військовий. —Я постійно стежу за тим, що відбувається в інших регіонах. Коли бачу новини про те, як наші хлопці одним танком завдають такої шкоди противнику, що той, піджавши хвоста, тікає, залишивши і свою техніку, і своїх 200-х, то розпирає гордість за українських танкістів. Вони й справді надійна броня піхоти.
Владислав і його побратими готові дати відсіч ворогу.
— Такі вже в нас танкісти. Скажуть іти вперед — підемо напропале, мов «бронелоби». На прорив до останнього подиху. Вперед аж до перемоги! — запевняє морпіх.
