Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Той незабутній день 2014 року й момент, коли син Валерій разом з побратимами вирушив на схід країни боротися з російськими окупантами, його мама — Марія Карпівна Боняківська пам’ятає до найдрібніших подробиць.
— Не було ані сліз відчаю, ані проводів, ані вмовлянь, мовляв, а чому саме ти, — розповідає пані Марія. — Лише його лагідний погляд та спокійні слова: «По-іншому бути не може, ти сама мене так виховала»…
Після цього минуло немало днів та тижнів очікування на короткі дзвінки з передової, а також гіркі сльози солдатської матері.
— Коли прийшла страшна звістка про те, що Валерій загинув під час захисту Донецького аеропорту восени 2014 року, я сприйняла її не як кару Божу, а як найсуворіше випробування, — продовжує мати Героя. — Горе й відчай оселились у моєму серці, але не затьмарили свідомість. Я розуміла, що син віддав своє життя, щоб зберегти і продовжити життя інших, щоб нашу землю не плюндрував ворог. Тоді й прийшло розуміння того, що піти у вічність я просто не маю права, адже повинна жити і за себе, і за Валерія.
За життя він був успішним підприємцем, активним громадським діячем і відомим художником. Створені ним полотна, яких більше ніж тисяча, прикрашають приватні колекції та музейні експозиції і в Україні, більше як у 20 країнах світу. Тож сьогодні Марія Карпівна є не просто хранителем творчих надбань Валерія, а й організатором постійних художніх національних та міжнародних виставок. За останні роки таких було відкрито близько десяти.
Кілька років тому світ побачила книга за її авторством — «Кабул». Шлях мужності». Збірник охоплює спогади, вірші та новели про життєвий та бойовий шлях Валерія Боняківського. Презентації видання пройшли у бібліотеках та навчальних закладах як Полтавщини, так і в багатьох інших містах України.
Важко навіть уявити собі, як ця тендітна жінка уособлює в собі величезний потенціал енергії та життєвого оптимізму. Попри вік та певні проблеми із зором, вона завжди в епіцентрі доброчинної та громадської діяльності. На її рахунку сотні волонтерських вантажів для потреб українських захисників: маскувальні сітки, теплий одяг, тепловізори, господарчий інвентар, смаколики — всього й не перелічити. Її маленька однокімнатна квартира стала справжнім джерелом та генератором добрих справ, осередком спілкування Марії Карпівни з друзями та бойовими побратимами Валерія.
— Вони тепер усі мої діти. Війна хоча і забрала у мене сина, але не згасила тепла мого материнського серця, яким я зігріваю усіх, хто того потребує. Живу й за себе, й за Валерія, — розповіла Марія Карпівна.
Ось така мама загиблого захисника України: загартована бідою, незламна духом, із незгасним полум’ям віри, надії та любові.
Фото із сімейного архіву
