Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
В’ячеслав — головний сержант батальйону одного з підрозділів, який зараз тримає оборону на південному напрямку захисту країни від російських загарбників.
Досвідчений воїн незабаром відзначить свій 50-річний ювілей. Так збіглося, що рівно тридцять років тому він також зустрічав свій ювілей в армійському строю. Тоді для 20-річного молодшого сержанта Національної гвардії України це була дійсно знакова подія. В’ячеслав тільки закінчив навчальний підрозділ і отримав звання молодшого командира. Був призначений на посаду командира відділення і отримав в підпорядкування особовий склад. Навесні 1992 року підрозділ, в якому він проходив службу, виконував завдання поблизу українсько-молдавського кордону. У зв’язку з активними бойовими діями на території Придністров’я нацгвардійці перекривали постачання зброї та найманців на територію незалежної держави, де росія, під гаслом захисту російськомовних громадян, намагалася створити свій черговий анклав. Уже тоді воїну прийшлося стикнутися з підступністю російських провокаторів і місцевих колаборантів. Тож свого першого командирського досвіду він набув майже у бойових умовах, намагаючись максимально відповідально ставитися до своїх обов’язків.
По закінченні строкової служби В’ячеслав повернувся додому в Одесу і став займатися підприємницькою діяльністю. За три десятки років, як то кажуть, встиг не тільки побудувати дім, виростити сад і виховати двох прекрасних синів, але і налагодити свій бізнес та впевнено дивитися у майбутнє. Але в його плани знов нахабно втрутилася росія. У 2014 році з початком російсько-української війни В’ячеслав був мобілізований. Потрапив у сформований в Одесі 18-й батальйон територіальної оборони. Спочатку виконував завдання в знайомих з 1992 року місцях — прикривали напрямок поблизу невизнаної ПМР, а потім був відправлений під Маріуполь у сектор «М». Протягом року командував підрозділом зв’язківців, забезпечував зв’язок між ротами та «старшим начальником». Брав участь у бойових діях поблизу населених пунктів Павлопіль, Гнутове, Талаківка.
Перебуваючи в складних умовах постійного фізичного і психологічного навантаження організм сержанта «дав збій»: почали мучити нестерпні головні болі, підвищуватися тиск, виникали приступи задухи. Але терпів, не хотів звертатися до лікарів, сподівався, що згодом пройде. Проте стан здоров’я погіршувався і його відправили у госпіталь, де було виявлено онкологічне захворювання. Почалося тривале лікування, яке забирало багато сил, нервів і коштів. Допомогла підтримка родини, близьких і друзів. Організм почав одужувати, згодом хвороба відступила, але після проходження ВЛК В’ячеслава було визнано непридатним до служби. Знов повернувся до цивільного життя. Багато сил і часу віддавав громадській діяльності як член Ради громадської організації ветеранів та інвалідів війни «Рапіра».
24 лютого 2022 року війна знов постукала у вікно. Почалося широкомасштабне вторгнення російських загарбників в Україну. В’ячеслав міг тільки спостерігати, як стрімко розвиваються події. З його діагнозом шлях у військо було зачинено. Але він не міг спокійно спостерігати за тим, як ворог просувається в глиб країни. Спочатку разом з ветеранами АТО/ООС зібрали загін самооборони. Потім почали чергувати на блокпостах, допомагати Національній поліції, Національній гвардії. Проте це не влаштовувало В’ячеслава та інших ветеранів і вони звернулися до військового керівництва Одеської області з проханням включити їх загін до підрозділів ЗС України. Згодом було ухвалене відповідне рішення і зараз В’ячеслав перебуває на посаді головного сержанту батальйону. Його багатий бойовий та життєвий досвід допомагає особовому складу опановувати військову справу, вчитися правильно поводитися зі зброєю, технічними засобами та набуватися практичних навичок виживання на полі бою. Для багатьох молодих солдатів він приклад не тільки у виконанні своїх обов’язків, а також і у ставленні до людей, стосунках, які будуються на довірі та відповідальності. Як каже сам В’ячеслав:
— Війна загартувала мене, тому будь-яке випробування сприймаю за виклик і намагаюся подолати труднощі силою духа. Тому що опустити руки і здатися — це ознака слабкості й відсутності віри в себе.
Зі слів командування батальйоном, завдяки таким мужнім і досвідченим сержантам, як В’ячеслав, солдати почувають себе більш впевненими в бойовій обстановці, вони вірять і довіряють своєму командиру, тому що в будь-якій ситуації той завжди буде поруч із ними, ухвалить правильне рішення і ніколи не зрадить.
Фото автора
