Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Одного зимового ранку у життя українського художника прийшла війна. Розпач і лють заповнили його душу. Та митець не лишив свого призначення. Продовжив робити те, що умів найкраще: відтворювати на картинах світ навколо. Знаряддями у часи війни стали олівець, блокнот і кольори рідної країни: синій і жовтий. Пронизливі та виразні картини Володимира Реброва, накреслені олівцем під гуркіт вибухів, поширюють в мережі з початку війни.
– Перше, що впадає в око, ваші картини – на листку із блокнота, зрозуміло, що це написано не в майстерні художника, а ніби в польових умовах?
– Мене часто питають, чому ці малюнки зроблені олівцем на звичайних листках паперу, чому лише два кольори синій і жовтий. Коли почався весь цей жах, інакше я не можу назвати, ми з другом побігли в укриття, все, що я встиг узяти, – це найнеобхідніші речі, олівці й течку з листками паперу. Для мене це був сильний стрес. Я творча людина і все пропускаю через себе, переживаю, і ці емоції, що нахлинули на мене… просто розірвало зсередини. І щоб якось заспокоїтися, сидячи в укритті, а ми там жили дев’ять днів, вдень копали окопи, а вечорами, мабуть, щоб з глузду не з’їхати, я малював. Потім я аналізував і здається, що олівець і папір мене врятували. Я завжди малював яскраві барвисті картини, прагнув показати всю красу світу. А зараз всі ці барви зникли і все стало чорно-білим – для мене це саме так. І лише два кольори залишились – це жовтий і блакитний – кольори нашого прапора. Кожного разу, коли я висловлював якусь емоцію на картині, вона була пережита мною десь глибоко всередині. Потім почав викладати в соцмережі, люди стали ділитися і якось так пішло, одна картина за іншою, відчув, що це потрібно людям.
– Звідки ці образи?
– Переважно з новин, як і всі, я спостерігав за повідомленнями в мережі, бачив фото і щоразу як художник інтерпретував це в картини. Фантазія продукувала нові образи. І тепер продовжую малювати, це мене заспокоює, адже бачу, що роблю щось потрібне.
– Чим ви займалися до війни, в яких жанрах працювали?
– Пишу олівцем, олією створював більш реалістичні картини, було кілька робіт у стилі попарт. Працював декоратором, створював інтер’єри, розпис стін, завжди намагався максимально виправдати очікування замовника. Коли малюєш усе життя, займаєшся улюбленою справою, то рано чи пізно досягнеш високого рівня. Коли переді мною ставлять завдання, навіть розуміючи, що буде складно, я прагну досягти нової для себе вершини. І коли це вдається це найбільша нагорода.
А нині мої картини друкуються на футболках. Частина коштів передається на потреби ЗСУ. Хоча коли я починав створювати ці малюнки, не було жодної думки щодо комерційної складової. Хлопці наносять мої картини на свої шеврони. Мій друг посприяв встановленню білборду з моєю картиною у Кропивницькому. Це підтримує бойовий дух народу України, який щомиті виборює свою незалежність, днями і ночами розриває кайдани імперських загарбників, демонструє незламний дух і волю до свободи. Нас не закувати!
– Сьогодні мистецтво також свого роду зброя, якою можна захищатися і наступати?
– Так, художник мимоволі створює свій фронт боротьби. Мені в якийсь момент було страшно, я не хотів публічності таким шляхом, це досить неочікувано. До війни я створював картини зовсім іншого плану. Але тепер відчуваю, що роблю щось важливе, я пацифіст, виступаю проти насилля в будь-якій формі. Та коли бачиш довкола стільки болю і він проходить через тебе, всередині якась струна настільки напружена, що ще трохи і обірветься. Попри все я хотів вкласти різні емоції, передати не лише біль, але і надію, і віру в нашу перемогу.
