У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
З початку широкомасштабного вторгнення бої точаться по всій території нашої країни, зокрема й на морі. Російська авіація та флот постійно обстрілюють Україну з моря, виконують авіанальоти на міста, але ці атаки мужньо відбивають наші захисники. Серед них і військовий моряк Дмитро, який збив ворожий літак.
Дмитро народився та виріс в Ізмаїлі, що на Одещині. Після закінчення 9 класу навчався в Ізмаїльському військово-морському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, потім вступив до університету. Та на другому курсі юнак зрозумів, що не бачить себе в цивільному житті, тому підписав контракт та став частиною екіпажу одного із суден Військово-Морських Сил ЗС України.
У хлопця був вибір ким стати — десантником, артилеристом, морпіхом, але він забажав нести службу саме на морі. По-перше, Дмитро завжди рівнявся на свого прадіда, який був офіцером військового флоту. По-друге, манила романтика: заходити в порти до рідних берегів, слухати клекотання чайок та звуки хвиль, що мірно розбиваються об хвилерізи. І все це ділити разом із командою своїх побратимів, які за цей час стають для тебе другою сім’єю.
Після широкомасштабного вторгнення ницистсько-окупаційних військ рф в екіпажу судна, як і в усіх, роботи стало більше.
— Під час виконання завдань у морі нам потрібно було повернутись до одного з пунктів базування. Ми стали в порту, почали завантажуватись, і як тільки закінчили, побачили, що з-під хмар з’явилися 2 російські винищувачі-бомбардувальники СУ-34. Літаки вилетіли дуже швидко. Їх не було чути, та й видно погано через хмарність. Вони випустили декілька ракет по місту та залетіли назад за хмари. Цей момент я спостерігав на сигнальному містку і зрозумів, що одного разу їм не вистачить, вони захочуть повернутися, щоб завдати повторного удару, — розповідає військовий моряк.
Дмитро був правий, російські повітряні вбивці повернулися, але він уже чекав на них з ПЗРК «Ігла». Військовий відразу запустив ракету по одному зі зникаючих у хмарах літаку. Часу на наведення було зовсім мало, Дмитрові допомагав його бойовий товариш. Після гучного «хлопка» одним літаком у російській окупаційній армії стало менше.
— Тоді всі почуття в мене відключилися, голова була «холодною», а руки робили все самі. Певно, завдяки постійним навчанням, а також інстинкту: або вони нас, або ми їх. Головне — це український дух, який нас не зрадить. Тож, яка б у них не була зброя, перемога за нами, — наголошує матрос.
До слова, у навчальному центрі під час фахової підготовки суміжною спеціальністю Дмитра стала — оператор ПЗРК. Вчився на інтерактивному тренажері, а на практиці показав відмінний результат.
Ось так просто, старим радянським ПЗРК, що коштує 60–80 тисяч доларів, було знищено сучасний літак за 40 мільйонів доларів, які росіяни могли б витратити на електрифікацію своїх депресивних регіонів, якби їхній диктатор дійсно думав про «свій народ».
— Я думаю, вони не очікували такого результату. Наша команда була дуже рада. На той момент ми розуміли, що врятовано всіх членів екіпажу, адже вони могли й нас затопити. А взагалі, нас не бентежать їх «новітні» літаки, бо падають вони, як і всі інші, — купою металобрухту, — зауважує Дмитро.
Це не перша зустріч екіпажу судна з ворогом. На одному із завдань військове судно почали обстрілювати зі 100-міліметрової російської корабельної гармати А-190. Ворог тоді випустив по них 32 снаряди і одну ракету, але завдяки професійним, злагодженим діям екіпажу та командира військовим вдалося вивести судно з-під обстрілу та успішно повернутись у порт. Команда рульових та сигнальників відіграла в цьому ключову роль.
Дмитро не приписує успіхи якимось вищим силам, хоча й зазначає, що передчуття в нього іноді бувають.
— Після початку широкомасштабного вторгнення буває, що сняться сни, як попередження перед чимось. Навіть перед тим обстрілом, мені теж снилось дещо подібне, — розповідає молодий чоловік.
Варто зауважити, що в сім’ї Дмитро не єдиний військовий. Його брат служить у Національній гвардії і нині захищає від рашистів кровоточиве серце України — Маріуполь.
Фото автора
