Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Проєкт Закону № 7253 та детальний аналіз географічних назв населених пунктів для аргументованого обґрунтування необхідності ухвалення акта готувалися ще раніше, але його реєстрації як офіційного законопроєктузавадила війна. Широкомасштабне вторгнення російських загарбників у суверенну Україну змусило не лише внести у зміст проєкту Закону певні корективи, а й переконливо підтвердило потребуневідкладного ухвалення змін до топонімічного законодавчого поля України, які мають забезпечити деколонізацію та впорядкування використання урбанонімів.
Документ від імені 50 співавторів вніс член Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Федір Веніславський.
На всіх етапах існування імперсько-російська та радянсько-комуністична системи продумано нав’язували на теренах, де їм вдавалось укоренитися, свої політоніми й топоніми, русифікуючи в такий спосіб місцеве життя та розчиняючи корінну ідентичність в імперському наративі, — зазначається в пояснювальній записці до проєкту Закону. — Українцям судилося практично всюди на своїй землі побачити маркування Москвою української території топонімами, які були чужинськими для нас і підміняли нашу національну самобутність. Правителі цієї системи знали, що роблять, насаджуючи нам, українцям, свої назви, свої імена, свої так звані геройства й цінності: їхнього, радянського, російськогомало бути багато скрізь, на кожному кроці, щоб кияни, харків’яни, запоріжці, полтавчани, в кожному великому місті чи в декілька тисяч жителів селищі змалечку звикали до цих назв як до рідних, своїх, невіддільних.
Війна, що прийшла до нас зі сходу вісім років тому, що вибухнула з новою силою на світанку 24 лютого 2022 року і розв’язана російським агресором під надуманими гаслами та метою «демілітаризації й денацифікації», а насправді заради винищення нашого мирного народу й нашої української цивілізації, набатом нагадує всім нам: тільки раби можуть називати свої вулиці, площі та проспекти іменами завойовників!
Автори законопроєкту впевнені, що без звільнення від такого топонімічного спадку годі сподіватися на незворотність так тяжко вистражданих змін і реформ. Процвітання суспільства не може настати у викривленому, деформованому гуманітарно-культурному просторі. Багатими та справді вільними стають лише ті країни, які сповідують свою національну систему цінностей. У чужій парадигмі вони можуть бути лише придатками.
Для сучасної України декомунізація та деколонізація — це дещо важливіше, ніж просто позбавлення від рудиментів радянського минулого у вигляді комуністичних топонімів, пам’ятників вождям чи назв чужих міст, річок, гір та імен. В нинішніх умовах цей процес означає деколонізацію й дерусифікацію в цілому, що дорівнює самозбереженню нації.
В умовах розв’язаної Росією широкомасштабної війни, яка супроводжується тисячами смертей наших співвітчизників, несамовитимидезінформаційними атаками та пропагандистськими витворами, які виставляють Україну як безжального агресора, що нібито атакує свою територію (!), у жодну логіку не вписується назва вулиці Московська в центральній частині Києва. До речі, на цій вулиці є музей української діаспори.
Безліч «московських» топонімів ів Харкові, який одним із перших українських міст зазнав ракетно-бомбових ударів російських окупантів і чи не найбільше потерпів від них: цілий район міста — Московський — увічнює столицю держави-агресора, таку ж назву мають проспект, вулиця, в’їзд, а ще суто харківські винаходи топонімічного підлабузництва — вулиця Маломосковська, провулок Старомосковський. Загалом у Харкові щонайменше 250 урбанонімів названі на честь російських міст, річок і районів.
У Росії налічується 89 адмінцентрів і 50 з них увічнені в Запоріжжі! В додаток ще 135 запорізьких вулиць і провулків названі на честь російських міст. Не менш разюча диспропорція в топонімах Кривого Рогу, більше ніж 165 вулиць якого названі на честь російських міст, і лише 62 — українських, 38 — міст європейських країн. Список цей можна продовжувати.
Географічні назви — назви міст, селищ, сіл та їхніх вулиць — це наше державне багатство, один з елементів історичної пам’яті народу, — відзначають автори законопроєкту. Вони певною мірою зв’язують нас із біографією десятків попередніх поколінь, які проявляли трудову звитягу та жертвували своїми життями заради кращої долі. Досить згадати Хортицю, Новгород-Сіверський, Конотоп, Батурин, Крути, Переяслав, Володимир, Галич, Хотин, Берестечко, Фастів, Полтаву, Умань, щоб в уяві постали цілі епохи української історії, оповиті легендами, героїзмом, самопожертвою й оспівані в думах.
В умовах війни топоніміка сприймається як зброя. За нинішніх обставин розв’язаної проти нас війни російська топонімічна армада, що зосереджена на мапах наших міст і селищ, теж воює проти України! У площині десятиліттями законсервованої на українських теренах зросійщеної та змосковщеної топоніміки сьогодні проходить ще одна з ліній фронту в багаторічній російській експансії проти нашої незалежності, суверенітету, цілісності.
Народні депутати, які працювали над проєктом Закону, вважають, що він буде спрямований на деколонізацію топоніміки та заборону використання у населених пунктах України географічних назв та символіки держави, яка вчинила збройну агресію проти України.
На прохання АрміяInform прокоментував законопроєкт один з його авторів — помічник-консультант народного депутата України Василь Білан, полковник у відставці, заслужений журналіст України, перший головний редактор газети МОУ «Народна армія»:
— Ухвалення цього Закону зачіпає без винятку кожного з громадян України — і військового, і цивільного. Адже на вулицях — які на тридцять першому році української незалежності й восьмому році російської агресії досімають назви та імена російських міст, гір, річок, озер і навіть нікому не відомих сіл, письменників і поетів, маршалів і генералів, які ніяким чином не мали стосунку до України, — живемо ми, українці. І всім нам не має бути байдуже — чому ця чи інша вулиця має назву російського міста, звідкіля йу 2014 році, і знову у 2022-му приперлися ворожі десантники, щоб взяти Київ з північного заходу, влаштувавши справжній геноцид у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Біля тисяч таких назв сьогодення ставить справедливе запитання «Чому? Навіщо?».
Якщо донедавна хтось, особливо старшого покоління, міг заперечити нагальність перейменування топонімів, скажімо, з прізвищами російських письменників, поетів, вчених, то за місяць останньої збройної агресії в Україні всі ми, як і весь світ, побачили, що путінські «миротворці» буквально зрівнюють із землею вулиці з назвами «Толстого», «Пушкіна», «Некрасова», «Матросова» і сотень їх подібних, розстрілюючи й розтоптуючи ці імена, підтверджуючи цим самим, що ці імена не мають жодної цінності навіть для них.
За час підготовки законопроєкту було проаналізовано тисячі топонімічних назв, які мають російсько-чужинське походження. І часто-густо створювалося відчуття, що ми продовжуємо жити на околиці російської імперії, майже в тотальному оточенні носіїв «русского міра», які підсвідомо впливають на світогляд наших громадян, щоденно підкреслюють нашу меншовартість.
Днями в інтернеті поширили фотомонтаж: вулиця Костромська в Рівному, а у фотовставці— символ Z — на центральній площі міста Костроми в РФ (звідки 331-й десантний полк відправлявся у 2014 році під Іловайськ, а в лютому 2022-го на захоплення Києва). Які аргументи можуть стримувати владу цього українського міста, як десятків інших населених пунктів, від нагального перейменування таких вулиць?
