Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Сьогодні 11-річна Мирослава з Ворзеля вже може спокійно розповідати, як вони ховались вдома з мамою, як побачили колону авто з білими прапорами, як намагались зловити мобільну мережу, аби дізнатись, що відбувається. І як, нарешті додзвонившись, почули, що потрібно негайно тікати з дому, та як виїжджали з колоною машин із тимчасово окупованого містечка. І лише коли дитина згадує про бабусю, якій не могла зателефонувати, її голос починає тремтіти…
11-річна Варя з мамою Анастасією залишили рідний Київ 14 березня. Жінка розповідає, що довго не наважувались на цей крок, адже не могла залишити батька, який сам не пересувається, та матір, яка доглядає за ним. Проте пронизливий страх за доньку, яка забивалась у куток за будь-якого різкого звуку, спонукав вирішити залишити дім. «Бувало так, що коли з чоловіком повертались додому, Варя сиділа під дверима і плакала. Тож взяла себе в руки і вирушила до Вінниці. Сюди покликали батьки чоловіка, які виїхали на добу раніше за нас. Дуже вдячна Вінниці за теплий прийом», – ділиться Анастасія. – А Варя знайшла тут нових друзів, зробила своїми руками м’яку іграшку – жовтеньку качечку і мріє повернутися додому.
Івану – 15 років, його рідний дім – у селі Тарасівка на Київщині. Але поки хлопець не має змоги туди повернутись. Як і не має можливості займатись своїм улюбленим кікбоксингом. Проте він не впадає у нудьгу, тренується на місцевому стадіоні, бігає, підтягується, а також знаходить нових друзів. А ще Іван каже, що зробити іграшку власними руками – це більш круто, ніж втикати в телефон.
Дев’ятирічна Мирослава приїхала з батьками зі Слов’янська. У Вінниці дівчинці дуже подобається, тут вона вперше із задоволенням взялась за нову справу – виготовила іграшку-друга Йода. Рідне місто родина залишила 13 березня після того, як неподалік Слов’янська наше ППО збило ворожу ракету. «Хоч вибух стався далеченько від нас, проте ми зрозуміли, що треба виїжджати. І, чесно вам скажу, навіть в 2014-му так страшно не було, – розповідає мама Юлія. – Поселились у Вінниці в гуртожитку. Все дуже подобається. Єдине – хочеться, щоб швидше закінчилась війна і ми повернулись додому».
Сьогодні всіх цих дітей та їхні родини об’єднали змушена втеча з рідних домівок, повна невизначеність у завтрашньому дні та вже, на жаль, звичне для українців слово «біженці».
Від початку активних бойових дій лише у Вінниці офіційно зареєструвались майже 12 тисяч внутрішньо переміщених осіб, понад третина з яких – це діти. У місті створено місця для їхнього тимчасового поселення, здебільшого в гуртожитках навчальних закладів. Там забезпечують кімнатами зі зручностями, харчуванням, волонтери надають за потреби одяг. Хтось із них вже знайшов роботу, хтось допомагає в їдальнях, хтось доглядає за дітьми. Люди намагаються у будь-який спосіб віднайти себе у звичному житті.
Активно допомагають пристосуватись переселенцям до нових умов вінницькі волонтери. Багато хто з них організовує активне дозвілля для дітей. Так, власниця приватної школи творчості «Леля» Олена та виробник розвивальних іграшок Олександр Музика об’єднались у волонтерський рух «Україна – це ми». Щотижня вони проводять по 2-3 майстер-класи, залучаючи близько сотні дітей: роблять тарілки з оргскла, складають мозаїку, виготовляють м’які іграшки тощо.
– Діти різні, приїхали зі всієї України, наразі мешкають у різних куточках Вінниці. Вони прожили важкі, а подекуди трагічні життєві ситуації. Їм необхідні заняття, які допомагають психологічно та емоційно розвантажитись. Тепер з ними вже легше працювати, вони вже багато розповідають про себе. А на перших майстер-класах здебільшого мовчали, а коли їх щось запитували, починали плакати. Тож урізноманітнюємо їхнє дозвілля, як можемо. Щоразу на заняття приходить все більше дітей. Сьогодні я принесла заготівки для п’ятдесяти іграшок, ми майже всі їх використали.
