Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
«Що я скажу дітям, коли вони запитають: «А що Сергій Григорович, ви тут розказуєте про патріотизм, а самі вдома відсиджувались? Ви мужик, чи ні?» Так у 2014 році роздумував педагог за освітою Сергій Кулик. Він, мешканець села Старичі, що на Яворівщині, міг спокійно дременути на заробітки в Польщу або заплющити очі на події, що відбувалися десь на сході. Але після того, як поховав свого учня, який загинув на сході захищаючи Україну, Сергій Григорович на другий день сам поїхав у військкомат за повісткою.
Ось так колишній вчитель фізкультури, здоровань і жартівник, батько двох доньок вирушив на схід, де понад два роки — з серпня 2014 по грудень 2016-го — виконував завдання на території Донецької та Луганської областей. Спочатку у складі 24-ї бригади (з листопада 2014 року по червень 2015 року), а згодом — 54-ї ( з лютого 2016 року по грудень 2016 року).
Хоча у молодості Сергій Григорович проходив службу на Чорноморському флоті (звідси й позивний «Боцман»), у піхоті він також, як то кажуть, не пас задніх. Спочатку був навідником-оператором БМП, потім — кулеметником. А його перша ротація показала, що педагог за освітою виявився справжнім воїном в душі.
Тоді підрозділ «Боцмана» утримував легендарний 29-й блокпост — найгарячішу точку в перші роки війни. Він розташовувався на Бахмутській трасі, біля села Новотошківське. Втримуючи цю позицію, українська армія не дала ворогу пройти в бік Сєвєродонецька, а звідти — в Лисичанськ і на північ Луганської області. Терористи, озброєні ПЗРК та протитанковими ракетами, обстрілювали блокпост майже кожну ніч. 94 дні, часом, майже, як у пеклі. Але наші встояли.
За роки служби Сергій Кулик пережив чимало. Але найстрашнішим для нього було хоронити побратимів. А ще він дуже боявся полону. Завжди мав при собі гранати. Бо ніколи б не здався — готовий був разом з собою забрати кількох московітів…
До слова, після демобілізації до школи Сергій Григорович не повернувся, нерви стали не ті. Тож проходив службу як сержант-інструктор в артилерійському підрозділі у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. «Боцман» переймав досвід від американців та канадців, які навчали «натовських» стандартів, а потім передавав його українським військовим. А ще сумував за побратимами, з якими йому завжди було просто залишатися собою справжнім. Сергій Григорович любив повторювати, що в армії друзі надовго, а на війні — то назавжди.
Тому, коли 24 лютого російський агресор підступно напав на Україну, штаб-сержант Сергій Кулик одразу долучився до товаришів й став з ними на захист Гостомеля. А 3 березня, під час звільнення міста від російських військ, він, кулеметник взводу, у складі батальйонно-тактичної групи вступив у бій з противником, який атакував місто десятьма бойовими машинами десанту та близько сотнею піших загарбників. Українцям було надзвичайно важко стримувати рашистів, а тому командир відділення, щоб зберегти життя бійців, вирішив відступати.
Як досвідчений воїн Сергій Григорович розумів — щоб відділення відійшло у безпечне місце, потрібен час, а ворог продовжував невпинно атакувати. «Боцман» ухвалив рішення викликати вогонь противника на себе…
Під час бою штаб-сержант дістав кульові поранення, та, попри це, продовжував прикривати передислокування бійців. Однак, невдовзі від ворожих уражень його хоробре серце таки припинило битись, щоб його побратими могли й надалі захищати Україну…
Своїми рішучими діями Сергій Кулик забезпечив виконання поставлених перед особовим складом завдань, не допустив проникнення диверсійно-розвідувальних груп, а ціною власного життя зберіг підлеглий особовий склад.
Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі штаб-сержанту Сергію Кулику присвоєно звання «Герой України» (посмертно).
Слава Героям!
