Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
22 березня підрозділ Ігоря зайшов до міста Ірпінь. Згідно з поставленим завданням бійці силами до 2 посилених взводів зайняли рубіж оборони. Позиція була літерою «Г», фронтом праворуч. Місце було не дуже вдалим — посеред приватного сектору з побитими одно- та двоповерховими будинками.
Як розповідає сам Ігор, коли займали оборону, то всі розуміли — здавати рубіж ніяк не можна, бо це передмістя Києва.
Попри очікування, перший день пройшов більш-менш спокійно. Ранком 23 березня почались артобстріли. Час від часу серед зруйнованих будинків з’являлись БМД та БМП-3 з піхотою — рашисти промацували оборону з усіх боків, проводили розвідку боєм.
— Тактика була доволі простою — бойові машини, під’їжджаючи, відпрацьовували в напрямку позицій нашого підрозділу, намагаючись знайти слабкі місця, виявити наші вогневі точки. Але вогонь у відповідь бійці вели з тих місць, де позицій не було. 24 березня зранку по тих місцях, звідки рашисти отримали відсіч, вони почали вести масований вогонь. Працювали 120-мм міномети, артилерія 122 і 152 мм. Обстріл то вщухав, то починався знов. Після артобстрілу близько 2-3 годин дня противник почав наступати по всій нашій лінії оборони, — пригадує Ігор.
Основний удар прийшовся на стик позицій, у верхівку літери «Г».
Йшли вони після тривалої артпідготовки впевнено: БМП і БМД, за ними — піхота і десантники.
Але першу хвилю нападників зустріли жорстко і, втративши частину особового складу, рашисти відійшли. Ігор розумів, що це тільки початок. Так і вийшло — невдовзі 2 БМД і одна «беха» з піхотою почали обходити позицію з правого флангу.
Командир роти, капітан «Кайман», ухвалив рішення зібрати ударну групу і вийти з нею на той фланг, де була загроза прориву.
Ігор з капітаном Кисловим і десятьма бійцями, взявши протитанкові гранатомети і запас гранат до них, рвонули на загрозливу ділянку. Прийшли вчасно — 2 БМД вже йшли вулицею, заходячи в тил нашим позиціям.
Третя машина — БМП-3, трималась трохи позаду, за нею купчилися декілька рашистів — неповне відділення.
Ігор зрозумів — якщо не підбити цю БМП, то вона не дасть нічого зробити. Взявши у бійця РПГ, ховаючись за руїнами, наблизився до ворожої «бехи».
— Прицілився в борт під башту, але вона піддала газу, тому влучив у кормову частину, — розповідає військовий.
Постріл був вдалим — БМП задиміла, потім порачкувала кудись вліво, піхота під вогнем наших бійців намагалася втекти, але марно — втекли одиниці.
— Так їх! — захоплено вигукнув один з бійців, але Ігор його оптимізму не поділяв — спалити вщент цю наволоч не вдалося, а попереду між будинками рухались ще дві машини.
Залишивши на перехресті декілька бійців і віддавши їм наказ закріпитись й жодну паскуду не пропустити, Ігор з чотирма бійцями рвонули за тими двома машинками, що вже прорвали оборону і намагалися вийти в тил і взяти наших у кільце.
Ігор вирішив рухатись не вулицею, а дворами. Перестрибнувши черговий паркан, чоловік помітив ліворуч буквально за 10-15 метрів від себе кулеметника. Той озирнувся, але побачивши Ігоря, заспокоївся. Річ у тім, що на нашому герої був не український, а польській однострій, чимось схожий на рашистську форму, а синій скотч на правому рукаві ворог не помітив і знов почав дивитися в пролом у паркані. Ігор, не вагаючись, дав коротку чергу, але тільки поранив кулеметника.
Той вигукнув: «Брат, я свій, зі 141-го полку!!!» «Кадирівець» — зрозумів Ігор й жбурнув в нього гранату — «Тримай, брат»…
Сам же наздогнав російську БМДшку і побачив ворогів дуже близько. Їх було двоє — один із кулеметом, другий з автоматом. Першою вдалою чергою Ігор зняв кулеметника, другою — ще одного стрільця, що прикривали наступ. Озирнувся. Боєць з РПГ був поряд. Важко дихаючи, простягнув Ігорю готовий до пострілу гранатомет.
Ігор визирнув з-за кута напіврозбитого будинку. До ворожої БМД було буквально 25-30 метрів. Поряд з нею була піхота.
Затримавши подих, Ігор вистрелив. Бахнуло так, що заклало вуха. Коли хмара диму розвіялась, на місті БМД палало вогнище, башту відкинуло, шестеро московитів розкидало, немов ляльок.
Ігор рвонув вперед, але один із рашистів виявився живим і встиг натиснути на гачок. Боєць відчув удари в плече і в ногу, висадив по ворогу пів магазина, і зрозумів, що «пливе». До нього підбігали свої, хтось накладав турнікет, але бій ще не скінчився.
Пересилюючи біль, Ігор керував вогнем. Українські військові знищували залишки ударної групи рашистів, і тільки коли ворог відступив і загрозу прориву було ліквідовано, дозволив евакуювати себе в тил.
Завдяки його мужності й грамотним діям ворог був знищений.
Вже у шпиталі, після того, як стало відомо, що він отримав звання Героя України, воїн дуже стисло розповів про себе.
— Народився я у місті Борщів, на Тернопільщині. Родина звичайна, нікого не було військових. У школі займався спортом. Любив футбол, потім більше почав працювати із залізом. Пауерліфтингом займався, непогано виступав, в 2012-2013 роках брав перші місця в регіональних змаганнях. Серед шкільних предметів любив історію, особливо історію козаччини. Досі не розумію, чому Сагайдачний не спалив Москву. Але тепер у нас є шанс розв’язати цю проблему з Московією. Як вони кажуть — «остаточно», бо ми занадто їм поперек горлянки з нашим духом волелюбності, — розповідає Ігор.
Саме тому він у 2014 році, коли був студентом Львівської «юрки», як звуть між собою Львівський державний університет внутрішніх справ, взяв академвідпустку і пішов на фронт.
У складі окремої механізованої бригади імені короля Данила воював на різних ділянках фронту, за ті бої був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Під Ямполем дістав неважке поранення, але на деякий час вибув зі строю. На питання, чому вирішив стати військовим, відповідає не вагаючись, як про давно і не раз осмислене.
— Бажання стати офіцером з’явилося 2018 року, коли прийшов у бригаду Валерій Федорович Гудзь. Старався брати приклад саме з нього й тому намагався в бою бути попереду бійців, а не позаду. Знаю, як загинув Валерій Федорович, сам приймаючи бій. Скільки роботи було зроблено під його началом: 2018-й рік під Горлівкою, 2019-й — Мар’янка, 2020-й Світлодарська дуга. Велика людина, з великої літери… Саме завдяки його впливу вирішив вступити до Львівської Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у 2020-му після того, як здобув юридичну освіту. Академію закінчив із відзнакою, отримавши офіцерське звання «молодший лейтенант», — розповів Ігор.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі молодшому лейтенанту Ігорю Дикуну присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Слава Героям!
Фото автора та з архіву Ігоря Дикуна
