Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Інга та Денис Шнуренки — молоде подружжя з Бучі, містечка на Київщині, яке з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну стало однією з найгарячіших точок ведення бойових дій…
До приходу російських військ на нашу землю, молоді люди вели звичайний для пересічних українців спосіб життя. Вона — студентка Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, майбутній диригент. Він — програміст IT-компанії.
— Жили ми майже біля Ворзеля. На другий день бойових дій зрозуміли, що варто евакуюватися. Рішення приймали спільно і вважаємо, сам Бог був на нашому боці. Зараз це здається дивним, але вже в той небезпечний час нам із першого разу вдалося викликати таксі та доїхати до відносно безпечного місця, де мешкає родина Дениса, — згадує дівчина.
Незважаючи на те, що Шнуренкам довелося покинути рідне місто та звикати до нового ритму життя, вони не опустили рук, навпаки — почали посилено допомагати іншим, стали волонтерами. Тепер вони разом почали займатися евакуацією людей та наданням гуманітарної допомоги. Глибоко вірячи, що взаємодопомога та Божа підтримка допоможуть здолати всі випробування. Тема віри — особлива для подружжя. Вони впевнені, що саме Бог подарував їм можливість зустріти одне одного та стати міцною родиною.
— Дім батьків Дениса перетворився на справжнісінький склад, де є купа продуктів та медикаментів. Ми щиро прагнемо допомогти всім, хто цього потребує, тож майже з першого дня я стала виконувати обов’язки працівника call-центру. Мені пишуть, телефонують, просять допомогти. Я формую списки, що кому, куди і скільки треба. Спільними зусиллями ми відвозимо допомогу, передаємо щось з однієї точки на іншу. Ну і, звісно, евакуація… Я дуже щаслива, що ми маємо змогу допомагати людям відчувати себе в безпеці, — ділиться Інга.
Родина Шнуренків стала однією міцною командою. До них доєдналися їхня церква та міжнародна суспільна благодійна організація ADRA. Разом їм вдається забезпечувати людей продуктами, медикаментами та житлом…
— Нам вдалося вивезти багатьох людей з Ірпеня, Бучі та Чернігова. Дякувати Богу, нам постійно допомагають з евакуацією. А от моя мама залишилася в Чернігові і це було її свідомим рішенням. Там вона продовжує нести служіння Богу та опікується лежачими старенькими, яким нікому більше допомогти. Вважаю, що вона герой, і Бог її дуже любить. Вона щодня готує їжу в себе вдома і через все місто пішки ходить до своїх підопічних. Дуже за нею сумую, і хочу якомога швидше зібратися всім разом.
Молоді люди впевнені, що на війні немає місця атеїзму. Фраза «помолися за мене» зараз набула більш глибоко значення і доволі широкого вжитку, і завдяки цьому ми відчуваємо себе більш захищено. У моменти найбільшої небезпеки і страху люди починають приходити саме до Бога, проявляють свої найкращі риси, починають молитися і допомагати один одному.
— У нас в Бучі є Український гуманітарний інститут. Цей заклад завжди працював і навчав своїх студентів не лише основній спеціальності, а й любові та віри в Бога. Під час обстрілів сотні людей шукали в ньому прихисток. Навколо все зривалося, горіло, літали снаряди, а інститут стояв хоч би що… Ця історія лише зміцнила мене в моїй вірі. Я зрозуміла, що Бог здатен на все, — говорить дівчина.
Понад усе подружжя мріє повернутися до рідної Бучі. Зустрітися разом усією великою родиною та обійнятися.
— Ми ніколи не жаліємося, адже тримаємося разом. Усі разом ми є великою силою і дякуємо Богу, що він нам допомагає. Усім нам, звичайно, дуже хочеться додому. У нашу рідну Бучу. Дуже важко усвідомлювати те, що там відбувається. Це дуже боляче, я навіть не знаю, чи цілий наш будинок. Утім, попри все, неодмінно вірю, що ми скоро повернемося в наш маленький рай на землі. Дай Боже.
