Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
«Ми зустріли війну одними з перших. Наш будинок на околиці Ірпеня, на маленькій вуличці у приватному секторі. Тож добре було чути і видно бої під Гостомелем і Бучею», — розповів підприємець Геннадій. Залишившись із 72-річною матір’ю, він спостерігав, як руйнують його місто і один за одним гинуть сусіди.
З перших днів російсько-української війни над будинком літали ворожі винищувачі. За кілька днів почали працювати наші артилеристи, спочатку по орках у районі Гостомелю, потім по Немішаєвому. Було гучно, але спокійно — це ж наші.
4 березня я вийшов на ганок й бачу, що снаряди розриваються і все ближче до мене, російські окупанти почали пристрілюватися до нашого району в Ірпені поблизу Податкової академії. Ми встигли заховатися у підвал, поблизу будинку здетонувало п’ять бомб, найближча — за 10 метрів від нас. Земля дрижала, мама дуже злякалася, я тримався і заспокоював її. Звичайно, якби десь у сарай потрапило, нас би присипало. Зі мною ще й собака був, то за два дні під обстрілами встиг навіть покусати через стрес. На другий день снаряд потрапив у гараж сусіда, від ударної хвилі у нього всі вікна вилетіли, а у мене два лишилося, дах частково зруйновано.
Російські загарбники били хвилин двадцять, а потім затишшя. Саме у цю паузу один із сусідів вирішив вийти закрити вікна — бомба здетонувала у стовбур дерева, вибухнула прямо над ним, його прошило осколками. Довелося прикопати його на ділянці…
За цей час під постійними обстрілами Геннадій навчився відрізняти — артилерія чи ракети.
Коли обстрілювали завод поруч із нами, одна бомба здетонувала за заводським парканом, пробила мені вікно і двері в будинку, і тільки тоді осколок зупинився. Якби був на його шляху, прошило б наскрізь, добре що були в підвалі.
А згодом взагалі до сусіда переселилися, зникло світло, газ, почалися морози, їжу готували на вулиці між бомбардуваннями. Неподалік снаряд потрапив у газову трубу і кілька днів вона горіла, поки по всьому місту не зник газ. Руйнування величезні: там дах знесло, там вікна, частина просто зруйновані вщент. На нашій маленькій вуличці сусіди гинули один за одним…
Геннадій не збирався виїздити, хотів через зелений коридор дістатися до родини, де спокійніше, в бік Клавдієвого-Немішаєвого. Однак інформації про гуманітарні коридори не було, і зв’язку не було, щоб дізнатися.
Нерви не витримували. Мама дедалі більше нервувала… Коли все вибухає, тріщить, розлітається в різні боки, горять будинки довкола — дуже тяжко. Іноді тільки зібралися поїсти — все кидаєш, біжиш у підвал, бо є лише кілька хвилин, щоб сховатися.
Однак нам пощастило, одного дня на нашу вуличку приїхав жовтий автобус. Забігла знайома сусіда: «Бігом, дві хвилини на збори, маємо встигнути проїхати через зелений коридор або через кілька днів тут не виживите!» Налякала, довелося виїздити. Хотів, щоб мама сама їхала, але вона без мене відмовилася — довелося погодитись. Взяв матір, собаку і рушили. Поки їхали через Ірпінь я бачив, що місто майже зруйноване артилерійськими снарядами, на вулицях лежать трупи. Ми просто об’їжджали ці трупи… Дорогою заїхали в будинок для літніх людей, забрали лежачих і напівлежачих. Однак не встигли через зелений коридор, довелося стояти на морозі у селі Стоянка цілу ніч. Дуже було холодно, до ранку чекали, а о сьомій колона рушила. Стояло три наряди російських окупантів, перевіряли машини. Поводилися дуже агресивно, витягали всі речі, перевіряли чоловіків, роздягали повністю, шукали сліди від спорядження на плечах, очевидно виявляли українських військових. Час від часу чутно було автоматні черги, страшно було. Мама боялася, що мене не випустять. Усю техніку, що була в машинах, перевіряли: телефони забирають, ноутбуки планшети кидають на землю і розстрілюють. Попри все, я телефон заховав. Нас перевіряли двоє хлопців, зовсім «зелені». Попросили вийти, зайшли, подивились, що літні люди в автобусі, мабуть, подумали, що ми працівники будинку для літніх людей чи соцслужби. Я показав мамин телефон ніби один на двох, вимагали витягти сімку, але я відмовився, сказав, що тут всі контакти, то як ми без телефона. Лише поколупали камеру і пропустили. Так ми вибралися до Білогородки. На той момент вже було зрозуміло, що Київ окупанти не візьмуть, то ми лишились тут у родичів. Навіть не знаю, чи вцілів наш будинок і чи є куди повернутися…
