Олексій із позивним «Теплий» пройшов цей шлях дуже швидко. Буквально кілька днів тому він поновився на службі в зенітному ракетно-артилерійському…
Артем Полтавець, високий і кремезний. У минулому — спортсмен-футболіст. Родом із Дніпрорудного, але народився в Мар’їнці Донецької області. Із 17 років — мешканець Києва. Один із тих, хто своєю щирістю та прямотою одразу завойовує співрозмовника. А ще він пише чудові вірші. Пропонуємо історію про те, як він став до лав тероборони та які випробування пройшов у перший місяць війни.
…Повернувся старший брат і сповістив, що почалася війна. До обіду я міркував, а потім зібрав речі і пішов до Василівського військкомату. Там сказали, що можу їхати додому (я був списаний у 2007 році за станом здоров’я — маю неоформлену інвалідність), але я проявив наполегливість: «Якщо мене не візьмуть до лав ЗСУ, піду пішки до Мелітополя захищати малу батькову батьківщину!». Дівчина, яка сиділа у відділі кадрів, змилостивилась. Поінформувала, що запорізьку бригаду вже не наздогнати. Залишався другий варіант — їхати до Енергодара в тероборону. Я погодився.
Нам видали зброю і вписали у списки бойової частини. Мені та моєму товаришу запропонували стати кулеметниками і ми з ентузіазмом взялися за навчання. Отримали кулемет, але потім з якихось причин у нас його відкликали. Озброївшись «калашами», вирушили на передову. Працювали декілька днів у взаємодії з батальйоном ЗСУ «Вінницькі скіфи». Потім перемістилися в другий ешелон.
Не думав, що військова справа вимагатиме мене всього, всі мої моральні та фізичні сили. Пригадую, був момент, коли прибули на бойову позицію на передовій. Нас висадили в чистому полі, у посадці, і ми почали окопуватися. Ночували просто неба, на карематах. Спальників не мали, а вогнища розпалювати не можна. Сніг, дощ, холод лютий! Грілися ми тим, що копали окопи. За лопатами черга стояла! Так минуло три дні і дві ночі. Зрештою, закопалися, звели вкопаний намет, накрили його плівкою від дощу.
Дуже допомогли волонтери із сусіднього села. Нещодавно я дізнався, що голову сільради та її помічницю російські зайди взяли в полон, та згодом, на щастя, відпустили. Саме ці дві дівчини, прориваючись на власній машині, привозили нам їжу і цвяхи для того, щоб ми могли укріпитися. Завдяки їхній допомозі ми змайстрували спальні місця і навіть кухню.
Пізніше, коли потрапив до штабу батальйону, мене одразу направили в госпіталь. У полях три дні не знімав берців, ноги постійно були мокрі. У мене й ще у двох бійців вони стали товсті аж до самого коліна, немов у слона. 5 днів я лікувався і потім знову повернувся на передову. Там ворог вже накривав наших «Градами» і мінометами. Ми бачили винищувачі, які обстрілювали позиції сусіднього взводу. Двічі прилітали і працювали ворожі гелікоптери. Окрім кулемета Дегтярьова, я вивчив новітній шведсько-британський протитанковий комплекс NLАW. Він дуже зручний в користуванні. Ще не випробував у бою, але він у мене є! Мрію знищити російський танк!
Освоїв також фах бойового медика — їздив у Запоріжжя і пройшов відповідні курси. Не міг змиритися з тим, що не зможу надати у разі потреби меддопомогу побратиму. Тепер спокійний і впевнений. Постійно навчаюсь, набуваю спроможностей. Оркам скажу віршами Павла Тичини: «Ми є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була».
