Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Нині біль кожного українця — це маленькі містечка і селища, які захоплені російськими окупантами. Там лишилися наші люди, близькі, знайомі, родичі. З деякими вже давно немає зв’язку… А декому вдалося виїхати звідти, ризикуючи життям.
Фотограф Катерина Сокирна з перших днів російсько-української війни опинилася в окупації в селищі Немішаєве, що на північний схід від Києва. Вона розповіла про свій відчайдушний маршрут.
«Коли російські танки заїжджали до мого містечка, то одразу стріляли по будинках — чи то щоб налякати, чи щоб не висовувались. На другий день окупації в квартирі вибило вікна. Осколками від машини, по якій стріляли. Я навіть не могла зайти в ту кімнату, вони стріляли на найменший рух. Постріли ставали все ближче, стало зрозуміло, що слід спускатися в підвал. Ми опинились в окупації.
Я ховалася в підвалі двічі. Перший — коли в під’їзді зчинилася паніка. А другий, коли постріл з танка влучив у мій будинок. Відчувши, як цегла сиплеться на стелю підвалу, я повернулася в квартиру, щойно танк поїхав з двору. Спала в коридорі, слухала, як ракети літають над моїм домом. Світла, води і опалення не було з другого дня війни. Я зібрала речі, аби втекти за першої можливості.
Не дочекавшись офіційних гуманітарних коридорів, поїхала на власний страх і ризик. Хоча чула, що росіяни розстрілювали поодинокі машини місцевих. Спочатку 7 березня вирішила перевезти літніх сусідів у приватний сектор — і на перехресті потрапила в оточення російських танків. Причому колона танків була лише попереду, а потім ще приїхали збоку і ззаду. Моя машина опинилася затиснута російськими танками з усіх боків. Я вийшла з автівки і підняла руки, мені махнули — «Проїжджай!». Тоді я поїхала на парковку біля Будинку культури, перечекала, поки пройдуть танки, і довезла таки стареньких до їхньої домівки.
Цього ж дня я дізналася від місцевого священника, що мешканці зорганізувалися колоною їхати із селища. Однак по всій території стояли блокпости, російські окупанти розділяли колону, і напередодні частина людей потрапила під обстріл. На блокпостах перевіряли телефони. Якщо знаходили проукраїнські фото чи дописи, то телефон забирали і стріляли в нього. Я перед виїздом всі фото і групи в телеграмі видалила. Наступного дня, тобто восьмого березня, о восьмій ранку отець Ярослав повідомив, що колона рушає, і я приєдналася до них. Колона була дуже велика, росіяни і її розділили. Дорогу, якою я їхала, заблокували. Інша частина колони рушила Житомирською трасою і доїхала нормально. Я ж виїздила такими манівцями, лісами і полями, що навіть зараз того шляху не знайду. З Немішаєва мені до батьків під Фастів близько ста кілометрів, а я проїхала більше ніж триста.
Я врятувалася, але стежу за подіями в моєму селищі в телеграм-каналах. Там досі ні води, ні світла, ні газу, ні опалення. Вулицями їздять російські танки, саме там, де є будинки мирних мешканців, їдуть прямо біля під’їздів, вздовж приватних будинків, прикриваючись населенням. Окупанти досі тероризують селище, ходять по дворах, забирають машини і зливають пальне. Звірствують кадирівці. У магазини вломилися ще в перший день, поводилися як мародери. Заглушили мобільний зв’язок, додзвонитися майже неможливо. Згодом були організовані гуманітарні коридори, але частина людей все ж таки лишилася в рідному селищі, аби захистити свої помешкання від мародерів чи з інших причин. Я врятувалася, але дуже хочу додому…”
