Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
У Бердичівському районі Житомирської області в останню путь провели головного сержанта десантно-штурмової роти Олександра Овчара.
55-річний десантник загинув у запеклому бою з російськими загарбниками в районі міста Ізюм 8 березня. Ще за життя він забажав бути кремованим після смерті, і це бажання не могла не виконати його родина. Урну з прахом Героя винесли з нового будинку, в якому він ще й не встиг толком пожити…
Олександр Миколайович Овчар народився 11 вересня 1966 року в сім’ї військовослужбовців у Бердичеві. Після закінчення школи здобув професію столяра. Військову службу проходив з 1984 по 1986 рік у внутрішніх військах в Одесі. Потім поїхав працювати будівельником на Північ, у 1987 році одружився з дівчиною-землячкою з Маркушів Бердичівського району, і там же, в далині від України, народився їх перший син Олександр, названий на честь батька.
Хоча в ті роки будівельники на Півночі заробляли гарно, та серця Олександра і Ірини рвались на Батьківщину, і в 90-му році вони повернулись на Бердичівщину. Оселились в Маркушах, де невдовзі в них народилась донька, яку назвали на честь матусі Іриною.
Працював у селі водієм, електриком, завгаром, але розвал дев’яностих знову змусив Олександра їхати на заробітки. Професійні будівельники були затребувані скрізь, тому невдовзі він став уже й виконробом на київських будівництвах. Почав будувати новий будинок в Маркушах і для власної родини, в який переселились у 2014 році. Але пожити в ньому голові сім’ї довелось недовго.
У січні 2015 року був мобілізований на військову службу, яку проходив в районі проведення АТО. Можливо, далась взнаки сімейна традиція, але саме тут він відчув себе потрібним, саме тут розкрились його надзвичайні організаторські здібності, тому Олександр Овчар уклав контракт і став професійним військовим. Під позивним «Бес» його поважали побратими і боялись вороги.
Додому він заїжджав лише в нетривалі відпустки і зовсім не встиг награтись зі своїми онуками, яких йому подарували донька і син.
23 лютого 2022 року, неначе щось відчуваючи, він зібрав усю сім’ю в онлайн-чаті, і це відео залишилось останнім спогадом про люблячого чоловіка, турботливого батька та доброго дідуся. Далі були лише СМСки, а потім трагічне сповіщення від військкомату…
Усі мешканці Маркушів вийшли провести свого односельця в останню путь, ставши на коліна перед траурною процесією. Згодом урну з прахом воїна повезли до села Бистрик, де знайшли останній спокій батьки Героя. Колону автобусів та автомобілів, що слідувала з Маркушів до Бистрика, зустріли також усім миром і — військовими почестями.
— Місто із солодкою назвою «Ізюм» стало гірким полином для Олександра Овчара, де він загинув від ворожого обстрілу, — говорить у цілковитій тиші сільського кладовища сільський голова Бистрика Світлана Барановська. І в цю ж мить над свіжою могилою у вир здіймається дві пари голубів, яких він так любив за життя, і неначе разом з ними піднялась у небеса світла душа будівельника, воїна, Героя…
