Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Пам’ятаєте однойменну повість Івана Франка, де страйкарі обстоювали свою гідність, своє суто людське право на щасливе життя? Автор у тому бачив усмішку надії, що згодом переросла у «сміх Борислава». Попри гніт, важке становище людей, Борислав у Франка продовжував сміятися, бо відчув силу, народжену у єдності, згуртованості та одностайності дій проти поневолювачів.
Героя нашої публікації звуть Борислав, прізвище — Бурдюжа й він з Одеси (уявляєте, як він вміє сміятися?). Рік тому приїхав до Києва й закохався у столицю. Каже, що з мамою (Одесою-мамою) у його віці потрібно жити окремо. Донедавна в Києві працював його дід — Василь Степанович Готинян, відомий науковець — директор Державного науково-виробничого центру «Природа», професор. Тут живе у своїй квартирі і мати Борислава. Сюди Бурдюжа, за фахом спеціаліст з теплопостачання і вентиляції, перенаправив і свій бізнес. Але Одесу зберіг у серці, уважно стежить за її сьогоденням і переймається тим, як вона буде захищатись від агресора.
— У те, що одесити будуть мужньо боронити рідне місто, не сумніваюсь ні на йоту, — говорить Борислав. — І робити вони будуть це з притаманним сарказмом і гумором. Як кажуть одесити, це в москві путін гройсе хухем, а в Одесі він ледве-ледве поц. А ще одесити раді бачити росіян, але виключно в землі. Багато моїх однокурсників, приятелів і партнерів по бізнесу записалися в тероборону, дехто став волонтером.
Борислав ще напередодні масштабного вторгнення російського агресора згорнув підприємницьку діяльність. А з початком війни без зволікань подався до Сил територіальної оборони.
— Відчуття, що путін нападе на Україну, в мене з’явились ще з часів його війни проти Грузії, — ділиться своїми думками Бурдюжа. — З кожним роком вони лише підсилювались на тлі загарбницької політики кремля. Тому до того, що прийдеться із часом взяти до рук зброю, я був готовий. Коли обтерся в підрозділі, перезнайомився з усіма хлопцями й полковниками, які стали до строю із запасу, я був вражений і їхньою мотивацією, і надзвичайно високим рівнем професіоналізму, а ще — бездоганною дисципліною. Тут нікому не повторюють двічі, не умовляють, не переконують. Кожний боєць знає алгоритм своїх дій на всі випадки, які можуть трапитись.
Мій співрозмовник зазначив, що взвод, до якого потрапив, назвав щасливим. Назва прижилась. Розташування, спартанські побутові умови всіх влаштовують, скигліїв немає. Є унікальна можливість удосконалювати свої навички з вогневої та фізичної підготовки. Все необхідне, зокрема обмундирування, доставляють волонтери. За словами Борислава, від «щасливого взводу» потрібно лише не допустити ворога у столицю.
Слухав розповідь одесита, якому випало долею боронити Київ, і відверто пишався не лише знайомством з ним і його побратимами, а й надзвичайною згуртованістю і єдністю, на перший погляд, такого різношерстого колективу. Жодного натяку на песимізм або розпач. Навпаки — всі хлопці в доброму гуморі, вони усміхаються, відчуваючи свою силу, рішучість і правоту.
— Як кажуть в Одесі, не хотілось би засмучувати жителів запоребриком, але в України все буде добре, — кинув на завершення розмови Борислав.
