Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Сьогодні кільком тисячам людей, серед яких літні люди, діти, інваліди, вдалося виїхати з Бучі, Бородянки, Стоянки, Ірпеня та Ворзеля у напрямку Білогородки. Небайдужі волонтери разом з громадою селища Білогородка створили всі умови для приймання людей, приготували вдосталь їжі й питної води, розгорнули медичний пункт, намет з місцями для ночівлі, організували автобуси до залізничного вокзалу Києва та інших міст України. Словом, усе продумали до дрібниць.
І ось з-за повороту з’явився перший автобус, за ним другий, третій… У вікнах транспорту люди, на обличчях яких смуток і жаль. Сказати, що вони налякані й шоковані, це нічого не сказати. На обличчях багатьох розгубленість, несприйняття реальності, справжній жах. Ситуація стає цілком зрозумілою після спілкування з деким із них.
Олена й Сергій виїхали з Ірпеня після 10-денного перебування без світла, тепла, води, зв’язку, нормальної їжі. У розмові з нами ловлять кожне слово, запитують, здавалося б, елементарні речі. За інформацією, яку вони отримували останні 10 днів, українська армія давно склала зброю перед окупантами й у Києві сьогодні панує так звана малоросія і її порядок.
«Ви, напевне, не зрозумієте, що зараз відчуваємо ми. Це як паралельні світи. Ось ми їдемо по окупованій території, де я, здавалося, щойно бачив російського солдата й у якийсь момент я бачу автівку, на якій написано „Поліція“, а поряд хлопці з української символікою. Це не передати… не зрозуміти, поки не відчуєш. Напевне, тепер я знаю, що таке когнітивний дисонанс».
З надзвичайним захватом хлопець і дівчина дізнаються, що всі міста, про окупацію яких їм говорили російські солдати, вільні. До кінця нашої розмови вони ніби оживають.
«Ось все, що ми змогли забрати із собою, — показує на дві невеличкі сумки хлопець. — Але для мене головне, що моя кохана поруч і жива. Були моменти, коли ми розуміли, що загинемо, і навіть прощалися, тримаючись за руки».
Також біженці розповіли, що в одному з приміщень міста бізнесмен облаштував кухню для всіх охочих, заготовив величезну кількість дров, і там можна було готувати, коли була змога. Не відомо точно, за що його розстріляли, але в ці дні всі побачили, що серед досить заможних є люди з великої літери. Ще було безліч розповідей про друзів і сусідів, яких вони змушені були поховати просто у дворах, про людей, які ще перебувають в окупованих містах без можливості вийти…
— Ми цілодобово сиділи у себе в підвалі. Тільки вдень ходили по воду до колодязя неподалік, їли аби як. Спочатку ще був якийсь запас продуктів, потім уже, звичайно, не вистачало. Російські окупанти просто на своїй техніці рухались вулицями міста. «Русскій мір» у всій красі: окупанти мародерили, вривалися до помешкань, забирали продукти у місцевих. Наші телефони забрали відразу, щоб ми не мали змоги читати правдиву інформацію. Це справжнє пекло, — розповідає мешканка Бучі Анастасія Григорівна. Одного чоловіка, в якого знайшли телефон, розстріляли. Це було десь майже на початку.
За свідченнями мешканців Ірпеня, подекуди на вулицях міста лежать трупи загиблих українців, яких вбили московські «освободітєлі». Тіла через інтенсивність бойових дій не можуть забрати та як належить поховати.
— У мене, наприклад, сусід під кулями російських окупантів виривав могилки й там хоронив тіла своїх рідних. І таких місць поховання без табличок дуже багато у місті. Це геноцид українського народу. Будьте прокляті, росіяни! Ви прийшли сюди на мирну Україну і вбиваєте мій народ! Вбивці, ви будете горіти в пеклі! — не стримує біль та сльози Антоніна Богданівна.
Щодня з міст, куди тимчасово просочилась рашистська нечисть, будуть вивозити людей. Україна робитиме все можливе, щоб якомога швидше настав мир і кожен зміг повернутись додому. Ворога буде знищено й він це розуміє. Питання лише в тому, яку дорогу ціну за це заплатить Україна, але ми вже не будемо іншими, ми тепер одне за одного, й біль кожного українця гарячою раною пектиме ще багато й багато років.
