Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Бездарні путінські генерали, які здатні лише на те, щоб віддавати накази бомбити мирне населення й підрізати парашути своїм льотчикам, кидають у м’ясорубку бойових дій дедалі більше молодих солдатів. У той час, коли після нещадної відсічі з боку українських захисників полководці РФ залишають поранених — обгорілих, стомлених і замерзлих своїх «синків» на полі бою, а загиблих ховають у кращому разі з номерком на нозі, наші командири опікуються життям кожного свого підлеглого. Річ у тім, що медичне забезпечення української армії побудовано на принципах людяності, співчуття, бойового братерства та професіоналізму. Кожен з наших хлопців і дівчат знає, що у разі поранення за будь-яких обставин побратими не залишать без надання медичної допомоги й намагатимуться зробити можливе й неможливе заради врятування неоціненного життя. Виявилося, що один із принципів Науки перемагати: «Сам гинь, а товариша рятуй», який свого часу виклав один із відомих російських полководців, притаманний саме Збройним Силам України, а не сучасній російської армії.
На жаль, війна не обходиться без втрат… Але українські військові лікарі разом зі своїми цивільними колегами цілодобово рятують життя наших військовослужбовців навіть у разі тяжких поранень.
Про неймовірну силу українського духу й жагу до життя наших захисників, яких евакуювали після поранення, розповіли у Дніпропетровської лікарні імені І. І. Мечникова.
— 30-річний Анатолій дістав поранення під Запоріжжям. 120-мм міна впала йому майже під ноги, — розповідає гендиректор лікарні Сергій Риженко. — За секунду він побачив, що нога разом із черевиком полетіла, залишилася на снігу червона пляма та закривавлений шнурок, згорнутий у цифру 8. Велика крововтрата. Хірург-травматолог Карім чіткими рухами обрізає шматки плоті, що звисає, обробляє і готує до операції — необхідно сформувати кукси, щоб у майбутньому добре сів протез. Анатолій терпить… соромиться й просить вибачити, що два тижні не купався… війна, не було води.
Він попри все хоче залишатися сильним — передусім у власних очах.
— Свою міну я не почув, — каже Анатолій. — Відірвана до коліна нога непокоїть фантомними болями.
Удома у Скадовську його чекають дружина та двоє маленьких синів.
Ми обов’язково переможемо! Хоч би як нас бомбили — вистоїмо й захистимо цивілізацію від рашистської темряви!
