«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
«Позивний у мене «Кіт». Воюю із земляками-побратимами за Україну ще з 2015 року. Вже тоді ми чітко зрозуміли, що від долі України залежатиме й доля моєї Білорусі. Ми пройшли дуже важкий шлях. Але виявилося, що то були «квіточки» від росіян. «Ягідки» ми давимо сьогодні.
Наша група прийняла бій під Бучею опівдні 3 березня. Багато хто з ветеранів, які були посеред нас, усю історію війни росії з Україною не бачили нічого жорсткішого, ніж та колотнеча, у яку ми встряли. І в те, що ми виживемо — через годину бою також не вірив ніхто. Я сам, мушу зізнатися, не надіявся теж…
Тільки прийшовши до тями у лікарні, я взнав, що ми малим числом зупинили рух колони, яка налічувала до 100 одиниць бойової техніки та підтримувалася ворожою артилерією.
Ми за наказом висунулися на Бучу, де зайняли територію одного з готельних комплексів. Приблизно о другій годині дня на нас вийшла й посунула в атаку велика група росіян на техніці, в одну хвилину між нами розпочався шалений бій. Ми дали ворогу відсіч, спаливши кілька його «коробочок». І він, зазнавши втрат, вирішив кинути на знищення наших позицій ударні сили.
Тільки прийшовши до тями у лікарні, я взнав, що ми малим числом зупинили рух ворожої колони, яка налічувала до 100 одиниць бойової техніки та підтримувалася артилерією. Ще я почув, що то була «солянка» з «кадирівців» вперемішку із різномастою спецурою росіян.
А тоді ми просто нищили всіх, хто нас атакував. Другу атаку ми також відбили, знову відігнавши противника назад. Але в нас залишився малий боєзапас, ми мали багато поранених. Перед нами постав простий вибір: або оборонятися до самого кінця, або ж під загрозою вогню гармат і танків рятувати особовий склад, відступивши. Ми з командирами вирішили битися далі, хоч би чим це для нас не закінчилося.
Тільки-но встигли поміняти й укріпити вогневі позиції, як готельні будиночки почали розбивати танки, гармати й великокаліберні кулемети ББМ, артилерія. Відразу у нас з’явилися важкопоранені, були і «двохсоті». За кілька годин, у перервах між атаками, нам вперше й востаннє вдалося евакуювати важко поранених. На позиціях залишилися всі вцілілі, хлопці з легкими пораненнями та «двохсоті».
Один із командирів наказав мені оглянути з крайнього будиночка Бучанську трасу. Я туди заскочив й спочатку почув, а потім побачив бронетехніку з літерою V, яка нас брала у лещата з трьох напрямків. Під обстрілом побіг назад, попередив командира. Потім деякий час шукав по позиціях свого білоруса-напарника й побратима Іллю, він мав позивний «Литвин». Знайшов його убитим.
«Хлопці, я викликаю вогонь на себе…»
Коли нас оточили, у групі дивом залишилося живими десь 15 осіб. Ворог розстрілював наші будинки з танків, БТРів, гранатометів, мовби у тирі. Хлопці розподілилися по секторах і тримали коло оборони близько десяти годин. З води та їжі у нас було тільки безалкогольне пиво. Наш командир-стрілець був тяжко поранений, утім тримався скільки міг і керував боєм.
Під вечір спішені рашисти почали нас «викурювати» з позицій ручними гранатами й гранатометами — сподіваючись, що ми покинемо розбиту будівлю. А ми вирішили зімітувати, буцімто нас уже ліквідовано. Не отримавши вогню у відповідь, ворог на нашу хитрість повівся — їхній загін спробував піхотою зачистити руїни.
Ну, ми їх і зустріли, помстилися за наших. Один із побратимів почув, як вони йдуть з двору всередину, та зіграв на випередження: вийшов і поклав перших двох орків. Я чув, як один із тих русаків волав: «Добийте мене! Суки! Добийте мене!»
Бій був настільки щільним, що іншому з побратимів довелося відправляти якогось особливо нахабного рашиста у пекло ножем. Я сам отримав два осколкові поранення у руку, один з уламків пробив паспорт у кишені. Вдалося під час бою перебинтуватися здоровою рукою. Потім нею ж стріляв з автомата, контролюючи свій сектор уваги. Слава Богу — ходити міг.
Після контратаки ми оцінили обстановку: зважили на тривалість нашої оборони та зрозуміли, що викликана нами «броня» для евакуації групи сама десь ув’язла в боях. Командир з позивним «Мауглі» сказав тоді всім: «Хлопці, я викликаю вогонь арти на себе. Це єдине рішення, готуйтеся».
Нічний вихід з бою
Наша артилерія відпрацювала добре, колона V драпонула в зворотному від попереднього напрямку… Знаєте, це незвичайне відчуття, коли ти вже записав себе у «двохсоті», але вижив. Я був радий, коли по нас стріляли свої: думав, виживемо — так чудово, а як ні — так хоч загинемо гідно. Знали, на що й заради чого йдемо, силою сюди ніхто нікого не гнав.
Попри те, що місто навкруги вирувало від обстрілів артилерії і танків, стрілецьких боїв, одному з хлопців групи вдалося налагодити зв’язок із місцевими й домовитись, щоб нас із пораненими вивезли до найближчих українських підрозділів.
Чекали ночі. З настанням темряви взяли всіх «трьохсотих» на руки та плечі — таких була половина з нас. Встигли вийти з будинку, що вже запалав. І рухалися, зціпивши зуби, десь кілометрів зо два, де нас таки зустріли друзі…
Про «кадирівців» і білорусів
Колону «кадирівців» наполовину складали «русаки». Коли вони нас оточили й пішли в пішу атаку, я роздивився не тільки російські шеврони, а й обличчя. Вони думали, що нас знищили і йшли добивати поранених. І йшли якраз «рашики»-слов’яни, а не чеченці. Хлопці, не вірте брехні й сопливим плачам полонених. Я точно знаю, що російським військовим гарно відомо, куди вони приїхали й у кого стріляють. Вони навіть «не паряться» цією моральною проблемою в принципі: чим, у кого, куди стріляти — їм абсолютно байдуже. Сафарі, так би мовити.
Що я можу про «Литвина» сказати? Друг. Брат. Побратим. Веселий, безстрашний воїн, душа компанії. Для білоруського народу він має бути героєм! Я хотів би поставити його у приклад землякам-білорусам. Вас не повинні ототожнювати з тим вусатим зайдою. Ви — білоруси. Ви — литвини. Згадайте історію: визначення «литвини» пішло від історичного «жителі Великого князівства Литовського».
Білоруси не йдуть війною в Україну. Білоруси не в одних лавах із рашистами. Білоруси — окремий вільний народ, братерський з Україною. Тому білоруси зобов’язані протистояти російському імперському режиму й показувати свій оскал не в бік України, а в бік ненажерливого російського ведмедя.
Так, як вчинив мій побратим. І я сам жодної секунди не шкодую, що пішов на цю війну. Скажу більше: я горджуся усіма, з ким стояв пліч-о-пліч. Без техніки і без резервів, майже голіруч проти орди — як і вся Україна. Ми — не рашистське бидло! Ми — білоруси!”
Підготував Віктор Шевченко
