Усі відстрочки від призову зі сталими підставами тепер продовжуються автоматично в Резерв+. Також відстрочку можна буде оформити чи продовжити офлайн в центрах надання адміністративних…
Старший стрілець-санітар десантно-штурмової роти окремого батальйону морської піхоти старший матрос Денис на псевдо «Гід» з раннього віку звик ухвалювати самостійні рішення і нести за них відповідальність. Ще у 18 років він став сиротою. З рідних у хлопця тоді залишилася тільки старша сестра, яка дізналася, що її улюблений брат на війні, випадково, з новин. А в Дениса то вже була 5-та ротація. Просто він не хотів засмучувати її, бо звик захищати близьких йому людей. Тому коли почалася війна, хлопець вирішив, що має бути серед тих, хто став на захист держави. По-іншому ніяк.
На той час Денис навчався у рідному Бердянську в машинобудівельному коледжі.
— У 2014-му ми з товаришем прийшли до військкомату і попросилися на фронт добровольцями, але нам відмовили. Сказали, щоб спочатку закінчили навчання. Тож попри всі вмовляння і обґрунтування свого рішення до війська мені вдалось потрапити лише на початку 2016 року,та й то на строкову службу. Можливо, воно й на краще, адже «строчку» я проходив в окремій механізованій бригаді на посаді розвідника-сапера. Тож мав можливість здобути армійського досвіду, − пригадує Денис.
А вже у 2017-му хлопець підписав контракт і залишився в 93-й бригаді на посаді командира відділення бронетанкової роти.
— Перший бойовий досвід отримав у с. Кримське. Тоді влітку нас міняла 58-ма мотопіхотна бригада. Коли ми погрузилися на ешелон, ворог почав обстрілювати — крили жорстко. Вже діставшись до місця постійної дислокації, у Черкаське, прийшов наказ розділити нашу бригаду й частину відправити на допомогу підрозділу, який виконував завдання на Донецькому напрямку, решту — в Луганську область. То була гаряча пора, − розповідає військовий.
Коли у 2018 році в Дениса закінчився контракт, він повернувся додому і дізнався, що в його рідному місці дислокується батальйон морської піхоти.
— Якщо чесно, я з 14 років мріяв здійснити стрибок із парашутом, тому хотів пов’язати службу з десантно-штурмовими військами, але якось у «навчалці» під час спілкувався з хлопцями з морської піхоти дізнався, що вони також відпрацьовують десантну підготовку. А тут ще й можливість проходити службу вдома — все складалося якнайкраще. Тож уже незабаром я поповнив лави морпіхів, − згадує Денис.
Звісно, найбільше хлопець чекав на свій перший стрибок із парашутом. Проте очікування затягнулося, бо у зв’язку з подіями в Керченській протоці було запроваджено особливий період, і підрозділ Дениса протягом 4 місяців перебував у повній бойовій готовності, без свят і вихідних. Потім — ротація в Широкине.
До слова, саме там Денис отримав свій позивний.
— У 93-й бригаді мій позивний був «Малий». Так сталося, що коли я призвався, то важив десь кілограм 55, але почав займатися пауерліфтингом, набрав вагу до 70 кг, у якій підіймав 120-130 кілограм у жимі лежачи. Так і прозвали «Малий», але міцний. А вже у морпіхів я став «Гідом». Справа в тому, що для мене, як і для багатьох з підрозділу, — це була перша ротація в Широкине. Щоб добре орієнтуватися в населеному пункті, я обстежував усе клаптик за клаптиком, тож за місяць знав місцевість як своїх п’ять пальців і вже показував товаришам, де яка позиція, де мінами «затянуто», а де — ні, − розповідає «Гід».
Лише після повернення у ППД мрія Дениса стала реальністю − «першоразники» виконали стрибки з парашутом. Перший — ознайомчий, а вже інші — бойові.
— Навіть не знаю, як пояснити відчуття очікування, коли вже сіли у вертоліт, а я ще й перший біля рампи. Дивишся на google maps, що під тобою, і розумієш — за лічені хвилини тобі туди вистрибувати. Найскладніше було вийти з борту вертольота. Але завдяки професійним інструкторам дії доведені до автоматизму, тож навіть не зрозумів, як зробив крок у безодню. А після приземлення відчув такий букет емоцій, що важко передати. Неймовірно круто. Якби мав змогу, стрибав би підряд хоч 100 разів, − ділиться враженнями морпіх.
На сьогодні у Дениса 7 стрибків з вертольота Мі-8. Кожну вільну хвилину військовий намагається навчатися чомусь новому, щоб здобувати досвід, який дозволить виконувати будь-які завдання, незалежно від фаху.
У вільний час на передовій «Гід» займається спортом, аби підтримувати себе в формі, а коли буває вдома, то повертається до ще одного свого захоплення — швидкої їзди на автомобілі. Денис каже, що йому це екстремальне захоплення ще не стало в нагоді на фронті, на відміну від його товариша «Мажора».
— Він на своїй машині, яку заводив у сектор, щоб підвозити воду, боєприпаси, дрова, з-під обстрілу вивозив хлопців. А тоді ми мали за пів години 10 «трьохсотих». Тож його вправність за кермом допомогла врятувати товаришів. Нині він служить в іншому підрозділі, але ми пам’ятаємо його вчинок, − розповідає морпіх.
Вдома на Дениса чекають дружина та двоє дітей, які є його найбільшими мотиваторами боротися до перемоги.
— Сьогодні чимало говорять про загострення. Хочу запевнити — ніхто не думає здавати позиції, поступатися чи віддавати агресору нашу землю, яка окроплена кров’ю моїх побратимів. Я пішов до війська не для того, щоб тікати піджавши хвіст. У мене не одна ротація і не один рік на передовій, тому я можу запевнити — у нас є досвід, озброєння, техніка, а головне − бажання дати гідну відсіч і ми будемо тут до останнього, поки не прийде піхота і не виб’є останнього загарбника, − резюмує Денис.
