ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Поет Борис Кутовий: «На війні моє серце забилося в ритмі українських віршів»

Прочитаєте за: 6 хв. 17 Грудня 2021, 10:14

Найщиріші думки — це ті, які йдуть від серця одразу після того, як ти їх відчув. У цьому переконаний автор книги «Смерть поета», письменник та учасник бойових дій Борис Кутовий. Восени цього року поетичний збірник «Смерть поета» був презентований на «нулях» у районі проведення ООС, тож першими читачами книги стали українські військовослужбовці, які боронять рідну землю від ворога на передовій.

— Пане Борисе, про що саме розповідає книга «Смерть поета», яким є її головний меседж та яка історія її народження?

— Іноді мовчання буває набагато виразнішим і набагато змістовнішим, ніж слова. А невелика кількість слів — набагато змістовнішою, ніж коли їх багато.

По-перше, хочу, щоб назва «Смерть поета» не лякала читача, оскільки насправді, ця книга про життя й про те, що дає людині змогу жити. Ця книга про перемогу життя над смертю завдяки тому, що людина, її серце може любити, і ця любов є сильнішою за всі випробування, що можуть випасти на долю людини, і вона допомагає їх долати.

Спочатку, коли ділився задумом цієї книги з деякими людьми, вони радили мені відмовитися від назви «Смерть поета». Але я переконаний, що весь зміст книги побудований на спростуванні смерті й на тому, що життя ніколи не закінчується. Що справжня любов ніколи не вмирає. І ця книга — про любов, яка перетворює життя в долю.

Скажу більше: книга — це таке маленьке диво. У 2015 році я потрапив безпосередньо на схід, де брав участь у бойових діях. І саме в той момент, на якомусь зломі й на якійсь межі світла й темряви в моїй душі почали з’являтися вірші. Вірші створювались українською мовою, хоч раніше я був російськомовною людиною.

Саме на війні я відчув, що моє серце почало битися у ритмі віршів українською мовою. Книга задумана як військовий фронтовий щоденник поета, який потрапив до мене в руки після того, як поет загинув від кулі ворожого снайпера. Саме такий задум книги у мене сформувався у 2016 році, коли я став свідком загибелі нашого військовослужбовця під Мар’їнкою на блокпості неподалік «дороги смерті» між під Мар’їнкою та Красногорівкою. У загиблого залишилося семеро дітей. Це справило на мене настільки сильне враження, що з’явився перший вірш «Як заснув сьогодні я, сплю без просипу». А потім вірші якось так пішли з серця, й вони були не тільки про війну та її труднощі, жахи. Взагалі, це був такий відбиток у серці поета, в якому живуть і мужність, і сила, й готовність віддати своє життя за рідну країну, за все те, що любиш. І відкриття того, хто буде читати цю книгу, є саме таким, що, попри всі жахи й труднощі, в цьому серці живе любов, яка допомагає нам долати випробування й допомагає перемагати.

Книга задумана у вигляді фронтового щоденника. Там є вірші, є проза і невеличкі новели. В цій здебільшого автобіографічній книзі все писалося дуже швидко — десь там на коліні, в машині, за поганого освітлення, в такі хвилини, коли писати незручно, але ти розумієш, що ти маєш писати. То ця книга передусім важлива для мене саме своєю справжністю. І, безумовно, тим головним меседжем, що тільки любов, тільки справжня любов може перетворити життя людини на її величну долю. Любов є доленосним моментом. І що смерть не може перемогти життя, оскільки любов ніколи не вмирає.

— Якби ми складали усереднений портрет головного героя, який пише ці поетичні рядки, то як би ви його схарактеризували?

— Знаєте, це — звичайна людина, яка раніше була далеко від війни, але такими ось шляхами долі вона потрапила на війну. Поет потрапляє на війну за повісткою з призовного пункту, й він б’ється за свободу, за любов свого серця, за свої ідеали. Він затверджує життя! Тож поету на війні, можливо, саме й місце. Не десь там в затишку біля ставочка під вербою, а саме там, де ти розумієш ціну життя, ціну справжніх почуттів. Де сам стаєш справжнім, де ти розумієш ціну любові й усвідомлюєш, що таке є любов.

Ви знаєте, саме там у серці людини щось відкривається, де проходить кордон між честю та безчестям, між життям та смертю, між гідністю та ганьбою, між правдою та неправдою. Саме там я почав писати вірші, адже раніше їх не писав. І саме в такі хвилини хлопець звертається до свого кохання, щось переосмислює у своєму житті. Та найголовніше, що ця книга відкриває серце звичайної людини, яке має здатність і сили зберігати любов, що надихає на вчинки людину та кожного з нас. Аби серце було живе! І я зауважую на такий ось парадокс, що життя з особливою силою бринить там, де є поруч смерть.

Тож у книзі, у цьому фронтовому щоденнику, я показав внутрішній світ звичайного хлопця, який потрапив на війну. Він любить, він хоче жити. І це прагнення надає йому сил боронити рідну землю і таким чином обстоювати й боронити свою любов.

Цю книгу ми презентували на «нулі» — там, де проходять окопи, які відділяють підконтрольну територію України від окупованої. Для мене це — дуже сильна лінія, лінія межі між добром та злом, між правдою та неправдою, між темним та світлим, між життям та смертю. І хочу сказати, що сама книга «Смерть поета» задумана й видана у чорно-білому форматі саме тому, що ця війна поділила навпіл цей «нуль». Ця лінія фронту пройшла через серця людей. Незважаючи на те, чи опинилась ця людина в армії, чи брала вона участь у бойових діях. І навіть ті люди, які залишилися в тилу, які не були на війні, — через їхні серця все одно пролягла ця війна, ця лінія фронту. Бо сьогодні людина або виявляє свою громадянську позицію і щось робить: допомагає людям, допомагає армії, або ж людина залишається осторонь, обабіч дороги, — у всякому разі вона не може залишитися на межі. Вона або в чорному полі, або в білому полі. І тут нічого не скажеш. Або людина живе труднощами країни, або ж людина живе своїми власними інтересами й нічого для інших не робить.

Ми не можемо балансувати. Ти або там — або там: або на чорному, або на білому, й саме тому книга видана в такій чорно-білій кольоровій гамі. Десь пів року працювали над макетом книги у видавництві «АРТ-прес». У книзі використані знімки відомого фронтового фотожурналіста Анатолія Степанова, і я вдячний йому за ці фото. Є там і мої декілька фотографій. Вони всі живі, не постановочні, й допомагають ілюструвати саме реальні події, показати живі очі людей, живі ситуації, пов’язані з людьми. Зрештою, вони допомагають глибше зрозуміти те, що написано в цій книзі.

— Як хлопці на передовій реагували на ваші вірші?

— Мене особливо вразило, коли один із воїнів, уже зріла людина, підійшов і сказав: «Прослухавши поетичні рядки, я одразу ж зателефонував дружині і сказав, що кохаю її». Лунали поетичні твори. Були прочитані деякі уривки новел. Їх читав відомий актор Роман Ясиновський, який грав головну роль у кінострічці «Кіборги». І для мене це було вже визнанням, що задум, аби прочитана книга надихала нас на вчинки, вдався. І коли серце живе, воно підказує людині, як жити, як вчиняти, як любити, як працювати. Взагалі, воно робить тебе справжнім. Аби тільки серце наше було живе, і ми будемо знати, як діяти. Аби ми його тільки чули. Я знаю, що кожна людина знайде тоді свій шлях.

— Які відгуки ви чуєте й читаєте про книгу?

— Мабуть, головний відгук був від людей, які почули вірші саме там, на «нулі». Але я почув і багато інших схвальних відгуків. Для мене важливо, коли людина просто каже: «Чіпляє те, що ви пишете» і не залишається байдужою. Книга надає їй сили, пробуджує відчуття й пробуджує серце. Нещодавно ми також читали вірші з цієї книги в радіоефірі, й один зі слухачів поділився: «Слухав би і слухав…». Для мене це теж дуже велика похвала. А скоріше, це аванс на майбутнє.

— Пане Борисе, які ви маєте подальші творчі плани?

— Це вже моя третя книга. Першою була дилогія з двох книжок: «Листи здалеку» і «Повість про срібну флейту». Ці книжки — досить алегоричні й вони є відображенням дуже особистих, дуже особливих взаємин між батьком та дитиною, коли вони в розлуці й коли батько перебуває на війні. Він там під загрозою загибелі, смерті, й за допомогою листів батько спілкується зі своїм сином, який залишився вдома. Він не може писати про війну, він не може писати про небезпеку. І навіть писати про свій сум, як він сумує, він теж не може. Він пише цікаві історії, в кожній із яких відчувається любов батька до сина. Така тоненька ниточка зв’язує два серця — доросле, серце солдата, й серце дитини. Ці досить зворушливі книги дуже добре були сприйняті читацькою аудиторією. Дилогія навіть продавалась в Америці, завдяки чому ми лікували хворих дітей з лінії зіткнення на виручені від продажу гроші. І ця робота триває.

Особливим є вірш «Я загинув сьогодні вранці, я загинув сьогодні на промці». Не хочу відкривати творчих таємниць, але сьогодні вже пишеться сценарій, який надихнув митця на короткометражну сюжетну картину про війну, любов, життя та смерть. І якщо Бог дасть, незабаром зможемо побачити картину за мотивами мого вірша.

— Хто і що надихає вас на творчість?

— Надихає саме життя. Адже якщо письменник, літератор пише по-справжньому, то головна його книга пишеться щодня — пишеться його вчинками й тим, як людина живе. І що виправити помарки в цій книзі дуже важко, а інколи й неможливо.

Владислав Леошко

Фото надав Борис Кутовий

5
1
Читайте нас у Facebook