Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Сьогодні — Всесвітній день футболу. Це свято, яке встановлено за рішенням Організації Об’єднаних Націй, відзначають щорічно 10 грудня. Хтось може сказати, що футбол — це лише гра, проте ніхто не заперечить, що це гра мільйонів. Як у сенсі масовості, так і в фінансовому плані. А ще, на моє особисте переконання, у світі не існує «нефутбольних» країн. Приміром, скільки говорили про популярність американського футболу в США і про те, що європейський футбол (soccer) там не приживеться. А от збірна Сполучених Штатів майже постійно виборює право на участь у чемпіонаті світу і щоразу змушує суперників ставитися до себе з більшою повагою. Про африканський футбол годі й говорити. Гравців збірних з цього континенту за астрономічні суми купують провідні європейські клуби. Досить згадати про неймовірних нігерійців, які наробили галасу на кількох поспіль чемпіонатах світу і змусили футбольних селекціонерів повернути свої погляди в бік Африки. А тиха хода азійських збірних за останні десятиріччя перетворилася на стрімкий стрибок тигра, і от дедалі частіше зірки першої величини їдуть заради подальшої кар’єри в азійські клуби з невимовними назвами.
Щодо України, то у нас футбол був завжди чимось більшим, ніж просто вид спорту. Саме тому в усі часи вболівальники йшли на стадіони, щоб із завмиранням серця, яке б’ється в унісон з тисячами, видохнути в один момент таке найбажаніше й довгоочікуване: «ГОООЛ!!!» Мінялися лише кумири. Хтось ходив «на Мунтяна», хтось «на Блохіна», хтось «на Шевченка». Молодше покоління скандувало «Міля!» на честь Мілевського, сьогодні вже над трибунами роздається «Буя!» чи «Шапа!» на знак блискучої гри Буяльського чи Шапаренка. Звісно, ми можемо багато говорити про недосконалість гри наших футболістів, особливо після відверто провального європейського сезону наших провідних клубів. Так, український вболівальник дуже вибагливий, але разом з тим й найвідданіший. А тому можна багато розмірковувати про «непрості часи», які наразі переживає український футбол, але наша історія, традиції та славні перемоги не дають нам морального права стояти осторонь основних футбольних процесів.
Що для мене особисто український футбол? Це — 13 чемпіонств СРСР київського «Динамо», починаючи з 1961 року, коли кияни вперше перервали гегемонію московських клубів, а донецький «Шахтар» у тому ж році привіз додому Кубок СРСР. Це — незабутній 1975 рік, коли київське «Динамо» першим із радянських клубів завоювало європейський трофей — Кубок володарів кубків, а трохи згодом Суперкубок УЄФА. Це — розгублене обличчя одного з найкращих захисників світу Франца Беккенбауера, який безпорадно спостерігав, як Олег Блохін стрімко відривається від нього і «вколочує» м’яч у сітку «Баварії», це другий Кубок володарів кубків, який переможно підняв над головою капітан киян Анатолій Дем’яненко у 1986 році. Це збірна СРСР під керівництвом Валерія Лобановського, яка громить угорців 6-0 на чемпіонаті світу в Мексиці у 1986-му і здобуває срібні нагороди європейської першості у 1988-му. Радянська збірна тих часів, як тоді жартували, це — київське «Динамо», послаблене гравцями московського «Спартака». Український футбол — це неймовірний «камбек» великого Лобановського у 1997 році, коли юні Шевченко, Ребров та компанія «познущалися» над славнозвісною «Барсою» із загальним рахунком за сумою двох матчів 7(!)-0. Це — перекошені обличчя гравців збірної росії, які дивилися на м’яч у сітці власних воріт після неймовірного удару Андрія Шевченка, і замовклі трибуни «Лужників», які так пихато освистували Гімн України. Це — знищення московського «Спартака» в Лізі чемпіонів в 2008-му із загальним рахунком 8-2, яке здійснив Мілевський&Co, і неймовірні київські «фани» з банером «Столиця Київської Русі вітає гостей з провінції». Український футбол — це три Золоті м’ячі, які вручають найкращому гравцеві світу, у руках українських футболістів: Олега Блохіна (1975), Ігоря Бєланова (1986) та Андрія Шевченка (2004).
Український футбол — це донецький «Шахтар», який за короткий термін часу перетворився на міцний футбольний клуб зі зразковою інфраструктурою і, як результат, завоював 2009-го останній Кубок УЄФА. Це — успішне проведення європейської футбольної першості Євро-2012, коли вся країна жила у футбольному ритмі.
Український футбол це — врешті-решт, успіхи нашої Національної збірної. Вихід до ¼ фіналу світової першості у 2006 році та на Євро-2020. І саме тому сльози великого португальця Роналду після поразки, якої зазнала його збірна від українців, вже сприймаються не як сенсація, а певна закономірність. Це — бойові нічиї нашої молодої команди проти французів, чинних чемпіонів світу та Європи. А чого вартують неймовірні успіхи наших молодіжних збірних — чемпіони Європи в 2009 та чемпіони світу в 2019! І те неймовірне гасло на футболках нашої збірної: «Слава Україні! Героям Слава!», від якого так запалала «вата», надихає на кожен матч, як на останній.
А тому, шановні українці, таки зі святом! Забуваємо про невдачі, робимо висновки і з оптимізмом дивимося в майбутнє. Нашій збірній ще виборювати путівку на чемпіонат світу! Вболіваймо за наших і віримо, що головні наші перемоги ще попереду.
