Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
У мотопіхотному батальйоні лейтенант Петро Первак служить з п’ятої хвилі мобілізації. За шість років війни він пройшов шлях від старшого водія до офіцера штабу батальйону
Строкову службу, а згодом — прапорщиком, він проходив у механізованому полку в Рава-Руській, що на Львівщині. Після скорочення частини повернувся до рідного Старокостянтинова, працював на заводі.
Під час першої хвилі мобілізації потрапив до бригади тактичної авіації імені Петра Франка старшиною технічної роти. Неодноразово писав рапорти та просив направити його на передову, до «Дикої качки», що захищала позицію «Зеніт». Тоді не склалось…
Його час воювати прийшов пізніше. Через рік служби Петро Васильович звільнився, повернувся до родини й на завод. Але вже за місяць знову пішов до війська — вже з п’ятою хвилею мобілізації. Потрапив у Вінницький мотопіхотний батальйон. Досвідчений військовий якнайкраще підійшов піхотинцям. Петро Васильович добре знає автомобільну техніку та БМП. Починав старшим водієм, згодом його призначили командиром відділення, а потім — техніком роти. Тривалий час він виконував обов’язки заступника командира роти з озброєння. У свою першу ротацію на Схід, неподалік Попасної, Петро Васильович майже рік командував відділенням, а потім і взводом піхотинців. Його досвід згодився тоді, коли рота отримала на озброєння БМП-1. Саме він особисто приймав усі бойові машини, а пізніше навчав механіків-водіїв особливостей водіння та експлуатації цієї бойової техніки.
З огляду на бойовий досвід і професійність, Петрові Васильовичу присвоїли звання «молодший лейтенант» та призначили на посаду «зампотеха» роти.
За роки служби в батальйоні Петро Васильович з побратимами пройшов численні ротації: Попасна, Станиця Луганська, Водяне та двічі Луганське.
— Піхоті нелегко було всюди — обстріли, облаштування й укріплення позицій, також пильнували, щоб ДРГ не зайшла під час обстрілу, — пригадує Петро Васильович. — Але найважчою була ротація у Водяному. Саме там мотопіхотний підрозділ змінив роту морської піхоти. Ворог, який добряче діставав від морпіхів, вирішив провести «обкатку» піхотинців. Обстріли з мінометів, СПГ, великокаліберних кулеметів, особливо дошкуляв снайперський вогонь. Але піхотинці, серед яких чималий відсоток досвідчених, ще з перших місяців війни, солдатів, сержантів і офіцерів, не тільки все витримали, але й добряче «насипали» ворогу й потроху просувалися вперед.
Відстань від ворожих позицій на Приазов’ї була мінімальною. Щоб підвезти воду, боєприпаси та продукти на «опорники», водій повинен був мати неабиякий досвід і мужність. На найнебезпечніші позиції все необхідне доставляв особисто Петро Васильович стареньким вантажним ЗІЛом. Також він очолював бронегрупу резерву й за лічені хвилини у разі потреби прибував на будь-яку з позицій для вогневої підтримки піхоти. «Бехи» своїми гарматами присаджували вогневу активність ворога. На жаль, саме у Водяному підрозділ зазнав своїх найбільших втрат.
…Поки батько на війні, повиростали вже сини. Старший Артем вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-спортивною підготовкою та мріє стати офіцером. А менший Любомир — уже п’ятикласник. І весь час, коли триває війна, дружина Богдана й маленький Любчик, як його звуть рідні, долучаються до волонтерської роботи. Маскувальні сітки виготовлені волонтерами врятували не одне життя українських захисників.
Звісно, що родина скучила за чоловіком і татком. Короткі відпустки після чергових ротацій проходять швидко, і, притулившись до сильного чоловічого плеча в день від’їзду, плаче дружина, і сумними бувають оченята синочків. Але така доля та обов’язок цього мужнього воїна, гарного чоловіка та чудового батька — служити Україні та захищати її!
І поки війна — лейтенант Петро Первак зі своїми побратимами на передовій. Попри те, що зараз він обіймає посаду у штабі батальйону — офіцер під час ротацій завжди зі своєю ротою, в якій служив, на передовій. Продовжує командувати бронегрупою та навчати мехводів. Він потрібний тут — саме зараз, щоб підтримати досвідом молодь, тому залишити своїх бойових побратимів, з якими пройшов важкі фронтові випробування, Петро Васильович уже не може. Батальйон став для нього другою родиною.
Саме на таких, як Петро Васильович Первак і його побратими — прості воїни, як досвідчені, так і зовсім юні, тримається наша армія! Слава Україні, Слава її Героям!
Фото автора та із сімейного архіву
