Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
Війна – це завжди руйнування, кров та смерть. Саме такі сюжети здебільшого знімають журналісти під час відряджень до району бойових дій. Проте навіть серед цих жахів інколи вдається знайти щось світле, що, наче промінчик сонця, холодним зимовим ранком зігріває душу і серце. Саме таким «промінчиком сонця» є світлина знаного українського фотомайстра Олександра Клименка, яку агентство Reuters визнало однією з найкращих серед фото зі всього світу.
Олександра Клименка я знаю не один десяток років. Моя особиста система розпізнавання «свій-чужий» неодмінно і безпомилково ідентифікує його як «однозначно свого». І хоча ми ніколи не працювали в одному виданні, я завжди вважав його «своїм». Більш того, якщо б мене запитали, який має бути військовий фотокор, я б, не задумуючись, описав Олександра Клименка. Чому так? Тому що він справжній! Такий, як і його знімки. І які б події не фіксував об’єктив Олександра Петровича, в його знімках завжди можна розгледіти душу фотографа і чудове вміння передати атмосферу події.
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Із 1991 року й дотепер – фотокореспондент газети «Голос України». Перші воєнні сюжети відзняв у далекому 1992 році у Придністров’ї. Потім були колишня Югославія, Ліван, Кувейт, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-Д’Івуар, Південний Судан і Демократична республіка Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр був поранений. Від початку російської військової агресії на Сході України неодноразово виїжджав у район бойових дій.
Олександр Петрович є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016), Люксембурзі (2015), був учасником колективних виставок про війну в Україні в Парламенті Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Про свою роботу Олександр Клименко говорить так: «У ці хвилини на Сході… гинуть люди моєї країни. Я хочу, щоб світ про це знав і не забував ані на мить. Саме тому я їжджу на війну, намагаюся своїми знімками донести до людей те, що там відбувається, і показати героїзм простих українців, які відстоюють Незалежність своєї держави, а, можливо, і свободу Європи. Я не солдат, а всього лиш фотожурналіст».
«У ці хвилини на Сході… гинуть люди моєї країни. Я хочу, щоб світ про це знав і не забував ані на мить. Саме тому я їжджу на війну, намагаюся своїми знімками донести до людей те, що там відбувається, і показати героїзм простих українців, які відстоюють Незалежність своєї держави, а, можливо, і свободу Європи. Я не солдат, а всього лиш фотожурналіст».
На фото, яке увійшло у цьогорічну вибірку Reuters, зображений наш солдат Володимир Семінько, який служить у окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Він гладить двох цуценят на одній з крайніх позицій в селищі Піски.
− У квітні цього року я в чергове перебував у відрядженні в районі проведення ООС. Тоді весь світ із тривогою спостерігав за великим скупченням російських військ на кордоні України. Я прибув на цю позицію о 5:15 ранку після того, як її вночі обстріляли російські окупанти. Коли сходило сонце, Володимир (солдат на моїй фотографії) показав мені край окопу, куди часто стріляють ворожі снайпери. Ми присіли, і раптом до Володимира підбігло цуценя, а потім ще одне. Солдат почав пестити цуценят, а я спостерігав, як його обличчя змінювалося і стало ніжним і задумливим. Володимир розказав, що цуценята нещодавно народилися і стали улюбленцями наших солдатів, − згадує Олександр Клименко.
На фото, яке увійшло у цьогорічну вибірку Reuters, зображений наш солдат Володимир Семінько, який служить у окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Він гладить двох цуценят на одній з крайніх позицій в селищі Піски.
За словами Олександра Петровича, через 20 хвилин вони почули «виходи» з ворожого міномета і змушені були сховатися в укриття разом із пухнастими мешканцями окопів.
− За три години після мого того, як поїхали з тієї позиції, ворожий снайпер поранив українського бійця. Війна − це насильство, руйнування і смерті, але те, що наш український солдат в окопі демонструє доброту і ніжність до тварин, нагадує мені про добро і людяність у світі, яке неодмінно має перемогти, − говорить Олександр Клименко.
Фото Олександра Клименка зі сторінки Reuters
