Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Ідея створення пірнаючого бойового корабля виникла ще за часів Микити Хрущова. Це був принципово новий вид кораблів ‒ ракетоносний гібрид надводного корабля у вигляді швидкісного катера на підводних крилах і підводного човна. Згідно з задумом, тактика бойового застосування цих ракетоносців була наступною. Вони повинні були вибути в заданий район і там вичікувати противника під водою. Далі скритно дістатись до виявлених ймовірних цілей (кораблів) противника, яких знаходили за допомогою гідроакустичних засобів. Наблизившись до противника, ракетоносці спливали та на великій швидкості виходили на рубіж ракетного залпу. Після запуску ракет ракетоносці знову пірнали під воду.
Перебування до атаки під водою та велика швидкість в надводному положенні значно зменшували можливість враження з боку ворожого флоту та авіації.
Конструктивні особливості проєкту 1231
Радянські конструктори розробили проєкт такого корабля. Озброєння налічувало чотири крилаті ракети П-25 з дальністю стрільби 40 км.
Радіолокаційна станція «Рангоут-1231» забезпечувала виявлення координат цілей на відстані 25 км. У підводному положенні працювала гідроакустична станція «Харіус», яка дозволяла виявити противника на відстані до 120 км. Дальність ходу під водою 25 миль (46.30 км), в надводному 700 миль ( 1296.4 км). Екіпаж 12 осіб, автономність 5 діб.
У носовому відсіку конструктори ракетоносця розташували центральний пост, пост радиста та акустика, електроенергетичні агрегати. З відсіку здійснювали керування кораблем, зброєю, радіотехнічними засобами. За носовою частиною розмістили відсік, у якому розташовувались головний двигун, електродвигуни, дизель-генератор. У надбудові над основним корпусом у міцному контейнері розмістили жилий відсік зі спальними місцями на шість осіб, камбуз із запасом провізії та води. Житловий відсік також використовували як рятувальний засіб екіпажу з підводного положення.
Для забезпечення високої швидкості в надводному положенні корабель у носовій частині оснастили підводними крилами. Для пірнання та спливання на поверхню використовували 54 кінгстона та 29 клапанів вентиляції. Глибина занурювання за розрахунками становила 30 метрів.
Міцний корпус із алюмінієво-магнієвого сплаву підводного ракетоносця був розрахований на навантаження від вибуху атомної бомби в радіусі близько 2 км. Обладнання та системи витримували такий вибух на відстані 4 км.
Після відставки Хрущова роботи з проєктування пірнаючого ракетоносця не продовжувались…
Французький нащадок ‒ пірнаючий фрегат проєкт SMX-25
Проте ідея не вмерла, у 2010 році французи презентували на військово-морському салоні Euronavale ‒ 2010 проєкт SMX-25 фрегата здатного пірнати. Довжина корабля становить 109 м, корпус має видовжену форму.
Швидкість «пірнальника» 38 вузлів (70.37 к/год), підводна 10 вузлів (18.52 к/год). Автономність плавання 30 діб. Екіпаж 27 осіб.
Дальність ходу 2000 миль (3704 км). У корпусі встановлено 16 пускових установок для зенітних та протикорабельних ракет. У носовій частині фрегата розмістили класичну зброю, чотири торпедних апарата.
Для ведення розвідки на борту передбачаються БПЛА, а також можливість перевезення десанту в кількості 10 осіб із повною екіпіровкою.
Можна передбачити, що кораблі-пірнальники через деякий час з’являться у складі ВМС різних країн.
За матеріалами іноземних видань
Підготував Олександр Дідур
