На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
За часів холодної війни, яку деякі воєнні експерти у світі вже назвали «Першою холодною війною» (натякаючи що нині між Росією і Заходом відбуваються схожі події з гонкою озброєнь і нарощуванням сил. — Авт.), Радянський Союз мав понад два десятки військових баз у різних куточках світу. Серед найвіддаленіших від Союзу і найближчих до США була Куба.
Під час Карибської кризи в 1962 році Радянський Союз таємно перекинув сюди величезне угруповання своїх військ разом із балістичними ракетами. Розміщення ракетних комплексів на острові, всього за сотню кілометрів від Сполучених Штатів, стали серйозним стримуючим чинником для США. Адже ракети могли безперешкодно завдати нищівних ударів по багатьох американських важливих об’єктах і містах. Хоча ракети і вивели за деякий час, і це поклало кінець Карибській кризі, війська перебували там ще майже сорок років, спочатку як радянські, а далі як російські, аж до 2001 року.
Закордонні російські бази
Сьогодні Росія, згадавши колишній розмах радянської військової присутності у світі і помноживши його на власні експансивні амбіції, також намагається розширити географію своїх об’єктів за кордоном, зокрема і поближче до США. Наразі Москва має кілька таких «військових баз», і більшість із них розташовані на територіях колишніх радянських республік і теперішніх союзників по ОДКБ: у Вірменії, Білорусі, Казахстані, Киргизстані і Таджикистані.
Також російські війська є на кількох захоплених Москвою територіях, де створені сепаратистські угруповання, таких, як Придністров’я в Молдові, Абхазія і Південна Осетія в Грузії, окуповані в України Крим і Донбас, а також сумнівний «миротворчий» російський контингент в невизнаному Нагірному Карабаху.
Щодо інших об’єктів за кордоном, то Росія має навіть декілька своїх баз у Сирії. Зокрема, для військового флоту Москва використовує базу ВМФ в Тартусі, для базування ВКС — аеродром Хмеймім поблизу населеного пункту Латакія. Крім того, Росія використовує аеродроми Еш Шайрат в провінції Хомс, Тіяс в Пальмірі, а також розгорнула нещодавно нову базу на аеродромі Ель-Камишли.
Крім того, для ударів своєї дальньої авіації по Сирії Росія у 2016 році використовувала Іранську авіабазу Хамадан. А з В’єтнамом вже кілька років існує міжурядова угода про відновлення колишньої радянської морської бази для обслуговування і ремонту підводних човнів у Камрані. Проте В’єтнам останніми роками виступає проти перебування на його території будь-яких іноземних військ, тому питання про створення військової бази поки що «заморожене». Росіяни можуть лише «у спрощеному режимі» користуватись морським портом Камрань і місцевим аеродромом для обслуговування літаків Іл-78, які забезпечують дозаправкою паливом літаки Ту-95МС.
Кілька років поспіль Москва намагається вирішити питання з владою Судану про розміщення на узбережжі Червоного моря в Порт-Судані пункту матеріально-технічного забезпечення ВМФ Росії, на зразок «сирійського» в Тартусі. Передбачалося, що одночасно в пункті забезпечення зможуть перебувати не більше ніж чотири російські військові кораблі, «включаючи кораблі з ядерною енергетичною установкою».
Судан повинен був передати в користування росіянам частину порту та прилеглої акваторії. Максимальна чисельність російських військовослужбовців та цивільних фахівців у пункті забезпечення мала становити до 300 осіб. Тут мав відбуватись ремонт російських військових кораблів, поповнення необхідних запасів та відпочинок членів екіпажів.
У 2019 році Москва і Хартум уклали угоду про військове співробітництво, а в жовтні 2020 року Росія навіть передала Судану, в рахунок плати за порт, навчальний катер зі складу свого ВМФ. Проте уряд Судану на початку 2021 року призупинив дію угоди і взагалі в подальшому не бажає повертатись до її ратифікації. Тобто російські плани на Порт-Судан поки що в далекій і невизначеній перспективі.
Набагато перспективніший вигляд мають плани Москви на декілька інших точок у світі, зокрема там, де сьогодні присутні російські найманці-«іхтамнєти» з різних ПВК — приватних військових компаній, зокрема ПВК Вагнера. «Музики» наразі присутні в кількох африканських країнах (Лівії, Малі, Мозамбіку, Судані, Нігерії, Чаді і Центральноафриканській Республіці — Авт.). Є російські військові «інструктори» й «радники» в Сирії та бійці-найманці в Ємені. Також ЗМІ повідомляють, що російські «дикі гуси» присутні й у Латинській Америці, у Венесуелі, але про це йтиметься далі.
14 російських «забаганок»
У 2019 році російські військові експерти розповіли про 14 країн світу, де в перспективі могли з’явитись їхні військові бази.
Серед них є чотири африканські країни, зокрема вищезгадані Судан (який поки-що не бажає надавати Росії дозвіл. — Авт.), Лівія і ЦАР. А також Єгипет, де місцеві військові регулярно проводять спільні російсько-єгипетські навчання, де існують великі державні контракти, де існує обмін інформацією на рівні спеціальних служб. Крім того, Москва вже давно веде з Каїром переговори про оренду радянської військової бази в місті Сіді-Баррані.
Серед інших країн, вказаних російськими експертами, можна виділити Сейшельські острови. Російські військові кораблі регулярно заходять у цю острівну державу для поповнення запасів. Крім того, до Радянського Союзу тут ставляться з повагою, адже у 1981 році саме Москва не дозволила південноафриканським військовим здійснити там державний переворот. Стосунки із сьогоднішньою Росією в Сейшел доволі дружні, тому за необхідності Москва могла б спробувати розмістити тут свій невеликий військовий об’єкт, проте у Східній Африці їй наразі робити нічого.
Є у списку В’єтнам і М’янма. Про базу в Камрані йшлось вище, а щодо колишньої Бірми, то сьогодні тут уже працюють чимало російських фахівців, тому що збройні сили країни використовують чимало радянських зразків озброєння. На території М’янми залишились склади такого озброєння, і Росія вважає дану державу одним із ринків, куди збуває радянський мотлох.
Російські експерти навіть включили до свого списку Мексику й Нікарагуа. Щодо першої, то вони вважали, що «стіна Трампа» на американсько-мексиканському кордоні призведе до серйозного розколу в стосунках сусідів, чим мали скористатись росіяни.
База в Нікарагуа має дещо реальніший вигляд, адже Радянський Союз свого часу чимало допоміг теперішньому лідеру країни Ортезі, спочатку в 1984 році здобути владу, а потім у двохтисячні її кілька разів втримати. Те, що цей лідер сьогодні знову керує (декілька днів тому вчетверте здобув перемогу на виборах у країні. — Авт.) країною і входить до так званого клубу диктаторів разом із Путіним, Лукашенком, Хусейном, Каддафі і Бокасою, свідчить про те, що з Росією у нього стосунки дуже хороші.
Крім того, зазначають військові експерти, зацікавлення Китаю у спорудженні Нікарагуанського каналу як альтернативу Панамському, який перебуває під контролем США, роблять територію цієї держави прямим кандидатом на відкриття тут російських військових баз.
Є у списку російських експертів і карибська країна Гаїті. Починаючи з 2014 року, а особливо у 2018–2019-х роках тут відбулися численні акції протесту місцевого населення, яке було невдоволене існуючою владою. Провокатори ззовні підігрівали ці акції гаслами, що в усіх місцевих бідах (землетруси, голод тощо) винна влада, яку підтримує США. Тому необхідно владу змінити і звернутись по допомогу до Росії. Тобто на Карибських островах відбувалось те ж саме, що й на українському Донбасі перед російською окупацією, щось на кшталт «Путін, введи війська». Проте звідси Росія дуже далеко, напевне, тому й на Гаїті немає ще однієї «народної республіки», але проросійські настрої існують тут і надалі.
Щодо Куби, яка теж присутня серед 14 «бажаних» країн для розміщення російських баз. У середині ХХ століття Москва й Гавана були дуже великими друзями, тому й дозволив «Острів свободи» розмістити в себе радянські ядерні ракети середньої дальності. Коли про це дізналися американці, сталася раніше згадана Карибська криза, яка ледь не закінчилася Третьою світовою війною.
Проте на Кубі до 2001 року зберігався російський радіоелектронний центр у Лурдесі, який забезпечував Міноборони РФ цінними розвідувальними даними. Рішення про його закриття ухвалив президент Путін у період потепління російсько-американських стосунків.
Сьогодні Гавана, активно налагоджує співробітництво в усіх галузях із найближчим сусідом — США, адже це набагато вигідніше для неї, ніж жити в тотальній блокаді, як було за часів братів Кастро. Кілька років тому у 2014 Росія пробачила Кубі 30-мільярдний борг, тому важелів хоч якось натиснути на Острів свободи майже не залишилось. Тому росіяни шукатимуть іншу країну з цього регіону, і така, як виявляється, є.
Венесуела і режим Мадуро дуже вигідні для Росії
Три останні країни у списку російських експертів — Венесуела, Болівія й Еквадор — боліваріанські країни, лідери яких перебувають у дружніх стосунках і навіть дещо залежать від російського президента. Росіяни сподіваються, що за певних обставин в одній із цих країн може незабаром з’явитись російська військова база, найбільш вірогідно — у Венесуелі.
Нинішній президент Ніколас Мадуро — жорсткий противник США, а його попередник Уго Чавес навіть сам свого часу пропонував Росії розмістити на одному зі своїх островів військову базу. У грудні 2018 року в цю латиноамериканську країну демонстративно прилітали російські стратегічні бомбардувальники Ту-160 та Ту-95.
У березні 2019 року в аеропорт Каракаса прилітали два російські літаки Іл-62 і Ан-124, які доставили 3,5 тонни вантажів і 99 осіб у військовій формі на чолі з генералом Василем Тонкошкуровим, начальником Головного штабу Сухопутних сил російської армії. Хто були ці люди в одностроях — російські військовослужбовці чи бійці приватних військових компаній, повідомлень не було. ЗМІ лише розповіли, що вони залишаться для допомоги венесуельській армії, але як хто — невідомо.
Ще до прибуття цих військових у Венесуелі перебували до тисячі фахівців російської компанії «Ростех». З січня 2019 року в країні тривала політична криза, розпочались масові акції протесту. Після виборів, перемогу в яких дуже сумнівно здобув Ніколас Мадуро, взагалі розпочались активні протести.
Більшість країн Євросоюзу, а також США, Канада, Австралія, частина країн Латинської Америки та Організація американських держав не визнали його як легітимного лідера держави. Венесуелу охопив хаос. Росія терміново перекинула сюди своїх «іхтамнєтів», адже ні нашивок, ні інших засобів ідентифікації на цих бойовиках не було.
Венесуела є цікавою для Росії з кількох причин. Перша — це та, про яку ми ведемо мову — військова база в цій країні. Далі — наркотрафік, саме Мадуро в світі звинувачують у злочинах, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, а Росія також неодноразово «засвічувалася» на транспортуванні кокаїну з Латинської Америки.
Крім того, Москва, звичайно ж, не бажала втратити вкладені в режим Мадуро кошти (згадаймо хоча б «братню допомогу» доведеній до голоду країні у вигляді будівництва заводу з виробництва автоматів Калашникова. — Авт.), розповідає агентство АрміяInform.
Крім того, Венесуела є контрольованим конкурентом Росії на світовому ринку нафти, а також режим Мадуро постійно дає Росії голос в ООН, зокрема щодо Криму й інших питань, пов’язаних з агресивними діями Кремля в різних регіонах світу. Одне слово, Москві вигідно, щоб Венесуелою керував Мадуро, тому вона і відрядила туди своїх «іхтамнєтів».
Зокрема, в місцевих медіа з’явилась інформація про перебування в країні групи переодягнених у венесуельську форму російських військових. Мова про 80 росіян, які встановлювали радари і антени для блокування сигналів. Також була оприлюднена інформація про росіян-операторів БПЛА, групи з восьми російських військовослужбовців спеціальних сил, які керували дронами в операціях з пошуку в джунглях бійців — противників Мадуро.
Для Венесуели звинувачення в тому, що до подій в країні були залучені іноземні військові без узгодження з місцевим парламентом — досить важкий злочин, але диктатору на це поки що начхати, він також не проти, щоб тут була російська військова база.
Венесуела — за і проти
За 100 морських миль від Каракаса є острівець площею приблизно 40 квадратних кілометрів під назвою La Orchila (Орчіла), про який свого часу згадував президент Чавес, запрошуючи росіян розмістити тут свою військову базу. На ньому вже є досить розвинена інфраструктура морської авіації ВМС Венесуели, аеродром та радіолокаційна станція. Там сьогодні базуються винищувачі, протичовнові літаки та вертольоти. Довжина злітно-посадкової смуги, яка раніше становила 3000 метрів, нещодавно була збільшена, подовжена та розширена. Це наводить на певні роздуми.
Для Росії острів Орчіла доволі заманлива пропозиція, адже така база — просто оптимальна. Тут достатньо умов і території, щоб розмістити на постійній основі ракетоносці Ту-22М3М, а також винищувачі Су-30СМ разом із бомбардувальниками Су-34. Крім того, Ту-160 («Білі лебеді») та Ту-95 («Ведмеді») далекої авіації могли б використовувати злітно-посадкову смугу як «аеродром підскоку».
На острові цілком реально розмістити літаки-заправники, протичовнові літаки та гелікоптери морської авіації ВМФ РФ. Від атак з повітря острів можна прикрити декількома дивізіонами С-300ВМ, поставити тут радіолокаційні станції поверхневої хвилі «Соняшник», а на березі розташувати ракетні комплекси «Бал» та «Бастіон».
Ядерну зброю у Венесуелі закон забороняє розміщувати, проте на «своїй» військовій базі на підвісці у Ту-160 може бути що завгодно, адже контролювати в таких випадках буде нікому (за умови коли Росії трапиться загострення стосунків із США та блоком НАТО. — Авт.).
На перший погляд, звучить досить загрозливо для Вашингтона і доволі принадливо для Москви. Російська морська та далека авіація могла б патрулювати все Карибське море, тримаючи на прицілі США і їхню військову інфраструктуру в регіоні. Протичовнові літаки та вертольоти змогли б відстежувати атомні субмарини ВМС США не біля російських берегів, як роблять це зараз, а біля американських… Проте все не так просто.
Існують обставини, які роблять створення російської бази у Венесуелі неможливим, і це визнають російські військові експерти. По-перше, якщо розміщати на острові Орчіла, то необхідно повністю перебудовувати наявну інфраструктуру, зводити нові ангари, сховища пального і склади для зберігання боєприпасів, які мають бути пристосовані до спекотного вологого венесуельського клімату. А це потребуватиме величезних фінансових витрат, які Росія навряд чи зможе собі дозволити.
По-друге, варто б прорахувати, скільки на базі зможе розміститись озброєння і техніки. Якщо там буде хоча б 12–16 ракетоносців Ту-22М3, для них знадобиться втричі більше винищувачів супроводу, причому найсучасніших. Для прикриття з повітря авіабази та стратегічно важливого «Соняшника» знадобиться ешелонована система ППО: С-400, С-300, «Буки», «Тори», «Панцирі». А це означає, що потрібно десь розмістити кілька тисяч особового складу, тобто для них потрібне будівництво окремого чималого військового містечка. Якщо там хоча б тимчасово може перебувати ядерна зброя, все стає ще серйозніше і набагато дорожче.
По-третє, для забезпечення і охорони такого російського угруповання потрібен цілий військово-морський флот з великими потужними сучасними надводними кораблями, здатними на умовах ротації нести службу в Карибському морі. Таких у Росії фактично лише декілька одиниць. Крім того, російська база на острові Орчіла стане предметом підвищеної уваги Пентагону, який для обмеження її наступального потенціалу залучить 1–2 АУГ ВМС США з наявними авіаносцями.
По-четверте, за умови реального конфлікту зі США й НАТО з моря підтримати цю базу буде досить проблематично, адже найкоротший шлях через Атлантику буде блокований ще в Чорному, Балтійському і Норвезькому морях. Через Охотське море і Тихий океан потрібно пройти Панамський канал, який контролює США. Фактично ця віддалена база стане зовсім відірваною від основних сил, і допомогти їй буде неможливо.
Те, що Росія дуже хоче мати свою військову базу біля самого американського берега, — без сумніву. Але хотіти й могти — речі дуже різні. Москва не готова до серйозних інвестувань у військові об’єкти за кордоном, адже навіть у Сирії для спорудження бази в Ель-Камишли в неї немає достатньо коштів і засобів, тому аеродром використовують дуже обмежено.
Те, що у Венесуелі існує конституційна заборона на перебування іноземних військових, — для диктаторського режиму Мадуро не є великою проблемою, адже за необхідності змінити Основний закон на «прохання» Росії, тут можуть легко це зробити.
Можуть і обійти Конституцію, як вчинили нещодавно в Білорусі. Наприклад, наразі у Венесуелі Росії цілком достатньо відкриття спільного навчального центру ВКС РФ та ВПС Венесуели. Російські літаки та льотчики зможуть перебувати на Орчілі на постійній основі, фактично здійснюючи патрулювання повітряного простору над Карибським морем та пошук американських АПЛ, жодних законів і обмежень при цьому не порушуючи.
У Москві вважають, що перебування російських військових у Венесуелі є додатковою страховкою для президента Ніколаса Мадуро. Адже провести масштабну військову операцію щодо порятунку його режиму в разі державного перевороту Росія загалом не спроможна, і недавні події це показали. Тому конче необхідно заздалегідь забезпечити присутність російської армії цій латиноамериканській країні.
І загалом, як висновок, Росія не в змозі симетрично відповісти на наближення НАТО до своїх кордонів (можливий аншлюс Білорусі не враховуємо. — Авт.). Москва відверто не готова до ведення бойових дій на дуже віддаленому ТВД. Для цього в неї немає ні розвиненого військово-морського флоту, ні військових морських і океанських баз, ні навіть достатньої кількості сучасної протичовнової авіації.
І найголовніша з умов — це можливість виділити кілька тисяч висококваліфікованих фахівців для несення служби в іншій частині світу та безперебійно їх забезпечувати і здійснювати ротацію. Усе це сьогодні для Росії — нереальне. Тому наразі її потуги щодо задоволення власних загарбницьких амбіцій не мають жодних перспектив.
