Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У Князівській бригаді служать артилеристи — батько та син Олександри. Син − лейтенант Олександр, командир взводу управління − цього року закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, батько − у бригаді з 2015 року.
Народився Олександр у Києві, після 10 класу вступив до військового ліцею з посиленою фізпідготовкою. Тож, з 10 років спорт — невід’ємна частина життя хлопця.
Куди саме вступати після ліцею — вирiшив не вагаючись:
− По-перше, батько — артилерист, а по-друге — просто, як кажуть, (про артилеристів. — Ред.) «хлопці, які запалюють»…
У 2017 році Олександр вступив на факультет ракетних військ та артилерії. Як він нині каже:
− Мені дуже пощастило з викладачами — всі з бойовим досвідом, їм було, чому навчити, чим поділитись, що розповісти.
Дехто розповідав про свої помилки — буквально розжовував, щоб ми не робили такого, навчали військових хитрощів, як керувати людьми, як зарекомендувати себе. І нині, якщо потрібно, — можу зателефонувати своїм командирам, викладачам… Мені, як командиру взводу управління, стало в нагоді виконання вправ на час, на точність. Я вдячний викладачам від щирого серця. Найбільше запам’яталося відчуття того, що ми всі, всі курсанти з усієї України, потоваришували, стали однією міцною родиною, пам’ятаємо виходи на полігон… Нині підтримуємо зв’язок.
Найважливішим під час навчання було — набратися відповідальності, щоб потім змогти, будучи офіцером, вести людей за собою. Щоб люди знали, за ким вони йдуть.
…Під час навчання курсанти освоювали всі види артилерії — протитанкову, гаубичну, реактивну, міномети. Олександр досі пам’ятає обряд «посвяти в артилеристи». Це старий звичай гармашів — після перших бойових стрільб на першому курсі кожен курсант отримував ще гарячою гільзою по «п’ятій точці». І все — ти тепер артилерист.
У бригаді лейтенанта зустріли, як він наразі згадує:
− Нормально. І солдати, і командири. Є стосунки командир-підлеглий, є межі, за які ніхто не виходить, ніхто не влаштовував жодних безглуздих перевірок «на вошивість» − це і заслуга офіцерів бригади, і бойові традиції. Всі розуміють, що час безглуздих жартів залишився в минулому. Підготували нас дуже добре — усі питання ведення документації, взаємовідносин із особовим складом, знання техніки опинилися на рівні вимог військ. Тому жодних проблем не виникало.
Батько − старший прапорщик, із 2015 року служить у бригаді.
Народився у сім’ї військового, відслужив строкову службу та зайнявся мирними справами. 2015 року був мобілізований. Закрив свій магазин, де продавав запчастини до автомобілів, та пішов на фронт — потрапив до Княжої бригади. Довелося, як він згадує, попрацювати і після мобілізації. Як він напівжартома каже:
— Спрацювали гени — батько хотів, щоб я був військовим, ну ось і став ним. Коли дізнався, що син хоче йти до артилерії — зрадів. Сам його відвозив на іспити до Львова, стежив за успішністю навчання. А коли дізнався, що він іде до нас у бригаду — то навіть якось спокійно на душі стало, що разом будемо боронити Україну. Тепер спілкуємося вже не просто як батько та син, а й як товариші по службі — хоча служимо в різних підрозділах, він все одно радиться. Я − командир взводу забезпечення.
А дружина … Чекає вдома і мене, і сина. До речі, молодша дочка теж хоче до армії, часто говорить «хочу бути, як Сашко».
