Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Звичайно, останнім часом на слуху у всіх «Байрактари», хтось мріє побачити у дії «Джавеліни», але мало хто не погодиться, що міццю війська і справжніми богами війни була і залишається артилерія. Саме вона завжди готова прийти на допомогу цариці полів, піхоті. І приходить, вчасно рятуючи, прикриваючи вогнем та знищуючи противника. Про це усім добре нагадав зловісний чотирнадцятий рік. Тоді українська арта, яку, власне, вже під час боїв відновлювали й відроджували професіонали і ентузіасти, прекрасно попрацювала, обороняючи українську землю та допомагаючи звільняти її вже на той час захоплені агресором ділянки. І працювала вона до Мінських домовленостей, після підписання яких відвели її на відповідні відстані.
Саме тоді, в 2014-му, на озброєння українського війська знову була прийнята самохідна гармата 2С7 «Піон», великий калібр якої став у пригоді у багатьох боях на сході країни.
– 2С7 – прекрасна гармата, – розповідає генерал-майор у відставці Іван Лісовий, який 2014 року формував для фронту нові дивізіони та, зокрема, взявся за відновлення «Піонів» та їхнього повернення до строю. – І ствол у неї гарний, і дальність ведення вогню чудова. На момент зняття цих самохідних гармат з озброєння у 2004 році Україна мала їх 98 штук – дві повноцінні бригади у складі запорізької та тернопільської артилерійських дивізій, та кілька гармат – у вищих військових навчальних закладах, де готували артилеристів. Одна бригада при цьому була озброєна гарматою 2С7, а друга – вже модернізованою 2С7М. Відмінностей між ними небагато. Приміром, снарядів із ядерним боєприпасом, від чого Україна відмовилася, проголосивши свій без’ядерний статус, в боєкомплект стандартного «Піона» входило 4, а модернізованого – 8.
Генерал-артилерист додає, що характеристики «Піона» насправді хороші. Так, звичайним боєприпасом він здатен уражати цілі на відстані до 36 км, активно-реактивним – до 49 км. Та на початку століття хтось із вищого керівництва Збройних Сил України вирішив, що калібр 203 мм, та ще й – стволи, «заточені» під вже відсутній ядерний боєприпас, непотрібні для українського війська, і 2С7 було знято з озброєння. 10 років до початку війни майже сто гармат непотрібного великого калібру іржавіли в одному з арсеналів. Стан, у якому їх побачили відставні полковники, які взялися за справу відновлення грізних «Піонів», був просто жалюгідним! Гусениці стояли буквально у воді, самі машини – не на ходу, розукомплектовані – сотні тонн металобрухту, а не бойова техніка… І ось тоді закипіла робота. За справу взялися волонтери з-поміж військових пенсіонерів та просто небайдужих патріотів, згодом долучилася і держава.
Генерал-майор, а на той час – полковник у відставці Іван Лісовий, попри те, що звільнявся у запас з посади начальника РВіА ОК «Північ», ладен був іти на фронт хоч комбатом, хоч взводним – ким завгодно, аби лише захищати рідну землю, аби його величезний досвід став у пригоді.
– Ще у 92-му році, щойно приїхавши до України, я чітко усвідомлював, що війна з Росією – неминуча, – розповідає ветеран. – Завжди вважаючи себе старшим братом, зверхньо ставлячись до українців та всіх інших народів СРСР, Кремль не міг собі дозволити втратити Україну. Для нього це був пиріг із м’ясом, десятки мільйонів рабів, ось і все.
На той час полковнику у відставці минуло 61, тож ніякі його вмовляння на військових комісарів не діяли: непризовний вік. Тоді пенсіонер звернувся до начальника Генштабу, попросивши передати йому, що згоден йти на передову навіть командиром гармати – аби йому дозволили діяти на благо Батьківщини.
Знаючи старого артилериста по службі, вище керівництво Збройних Сил України дозволило Івану Васильовичу та кільком його однодумцям долучитися до справи відновлення української артилерії. І ось у серпні 2014 року відставні полковники Іван Лісовий, Олександр Данилюк та Іван Голодний, не бувши призваними до лав Збройних Сил, а на добровільних засадах, почали формувати нові артдивізіони.
читайте також:
Це були дивізіони буксированих гармат 2А65 «Мста-Б», самохідних гармат 2С7 «Піон» та протитанковий дивізіон з гарматами МТ-12 та ПТРК «Штурм-С» на озброєнні. Найважче справи були, згадує генерал, із «Піонами». Мало того, що машини потрібно було важко й непросто відновлювати, ще й підготовлених артилеристів не було – небагато з них взагалі коли-небудь бачили ці гармати. Втім, за справу взялися хутко, і на базі 26-ї артилерійської бригади у Бердичеві почалося формування підрозділів.
– Ремонтували 2С7 на місці зберігання, в Оржеві, а також у Шепетівці, – продовжує генерал Лісовий. – Звичайно, ціна питання різнилася в рази! В Оржеві нам робили одну машину за 300 тисяч гривень, а у Шепетівці – за два з половиною мільйони! Зате як були укомплектовані шепетівські машини! Казка!
Коли прийшли дві перші самохідки, виявилося, що одна з них несправна. Повезли назад на відновлення, а два перші розрахунки стали готувати почергово на одній машині. І так, потоком, підготували спочатку одну батарею, яку повів на фронт комбат майор Юрій Сахно, а потім – і другу, яку очолив майор Олександр Доценко.
Нині командир дивізіону окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила підполковник Олександр Доценко згадує ті дні емоційно.
– Спочатку я думав іти командиром взводу, адже раніше ніколи не стикався саме з 2С7, – розповідає офіцер. – Та ми швидко навчалися… Майже всі тоді в батареї були мобілізованими. Восени чотирнадцятого року ми вже були під Донецьким аеропортом, і я командував цією батареєю.
Повоювали «Піони», коли ворог нахабно порушував Мінські домовленості й потрібно було давати відсіч, славно. Чого варті лише два епізоди з бойового шляху першої батареї! Якось, чи то наприкінці листопада, чи вже на початку грудня, дві гармати упродовж пів доби методично довбали шахту, у якій було зосереджено великий склад боєприпасів. Били на свій страх і ризик не штатними боєприпасами – бетонобійними снарядами калібру 203 мм від іншої артилерійської системи. Спочатку були побоювання, але пристрілялися і довбали ними шахту, аж поки після 300 випущених снарядів не пробили укриття. Вибух був величезний! Іншого разу батарея накрила велике скупчення російських танків, знищивши 16 машин. Друга батарея теж не пасла задніх ні під Донецьком, ні, згодом, під Дебальцевим. На її рахунку – і знищене скупчення танків, коли, за підтвердженими даними, ворог позбувся п’яти панцерників та кількох машин із боєприпасами, і вщент розбита реактивна батарея «Ураган», і ще багато чого.
– Під Дебальцевим ми вели вогонь навіть тоді, коли піхота вже вийшла з оточення – прикривали її відхід, – згадує підполковник Доценко. – Якщо ви думаєте, що в професії артилериста є щось героїчне, романтичне – ні. Це – пекельна й дуже важка робота. Був період, коли ми 27 діб майже взагалі не спали, а розрахунки, не дивлячись на мороз, працювали з голим торсом і обливалися потом, переносячи важкі снаряди…
За бої під Донецьким аеропортом і під Дебальцевим четверо офіцерів були нагороджені орденами Богдана Хмельницького, а один із сержантів – орденом «За мужність». Як люди, так і гармати витримували неймовірне навантаження. Стволи, маючи ресурс у 450 пострілів, відпрацьовували по 500-700 і залишалися при цьому боєздатними. Справжні мужність і героїзм проявили усі гармаші важкого артилерійського дивізіону, який згодом став основою окремої бригади. Саме в ці місяці осені-зими 2014-2015 років проявився і командирський талант таких офіцерів, як підполковники Юрій Юла, Олег Пучін та інші. Хтось із них починав війну, бувши, як жартують в армії, «знятий з тривалого зберігання» – власне, як і бойова техніка, а хтось – кадровим офіцером. Дехто, як полковник Олег Пейдан, призвавшись за мобілізацією, починав з командира взводу управління й відчайдушно тягав боєприпаси у причепі до бензовоза – всяке було у ті лиховісні дні й місяці.
– Сьогодні окрема артилерійська бригада імені гетьмана Тараса Трясила – повністю боєздатна військова частина, укомплектована вмотивованими професіоналами та справжніми патріотами, – говорить командир бригади полковник Олег Шевчук. – Підрозділи бригади готові у будь-яку мить і на будь-якому загрозливому напрямку застосувати свій великий калібр, прикривши загальновійськові підрозділи й виставивши вогняний щит перед ворогом. По суті, наша бригада великого калібру – це могутній вогневий кулак Головнокомандувача, який у скрутну хвилину може змінити весь хід подій на загрозливому напрямку.
