Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Лише вдруге за 40 років існування премії, що надається за літературні твори українською мовою або про Україну та за українознавчі наукові дослідження, цього року відзначена не особа, а видання – газета «Свобода», яка була заснована 11 вересня 1893 року у США Григорієм Грушкою.
Як повідомила пані Посол України у США Оксана Маркарова, 30 жовтня у приміщенні дипмісії у Вашингтоні відбулась щорічна церемонія вручення премії від Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів. Премію, яка включає грошову винагороду, вдруге за всю історію її існування отримала організація, а не особа. У 1992 році цією премією було нагороджено видавництво «Літературна Україна». Цього року «Свобода», яка є однією з найдавніших газет у світі, що безперервно видається у США українською мовою з 1894 року, була нагороджена у ювілейний сороковий рік заснування Фундації.
Сприяти розвитку української культури!
Омелян і Тетяна (Терлецька) Антоновичи емігрували до Сполучених Штатів після Другої світової війни. За спиною подружжя залишились надзвичайно важкі часи. Справа в тому, що сам майбутній благодійник народився у 1914 році на Бойковщині, був українським національним діячем, перебував у крайовому проводі ОУН, був особисто знайомим зі Степаном Бандерою. За свою просвітницьку роботу український патріот неодноразово арештовувався і утримувався спочатку в польських, а згодом у нацистських тюрмах. Одразу після війни пан Омелян розпочав працювати в Німеччині в Міжнародній організації біженців, де намагався врятувати як можна більше так званих переміщених осіб від депортації до СРСР.
У Америці подружжя Антоновичів займались науковою роботою, тваринництвом і нерухомістю. У 1954-му Олеся Антоновича було обрано головою Об’єднання українців Вашингтона. У 1989 році меценати створили свою Фундацію з метою поширювати українську культуру та українську мову. Відтоді Фундація Антоновичів пожертвувала майже 5 мільйонів доларів США задля фінансування літературної та наукової премій, розвитку багатьох академічних і культурних інституцій, здійснення різноманітних наукових проєктів, проведення ремонтно-реставраційних робіт, спорудження пам’ятників в Україні та США, надання стипендіальної підтримки українським студентам.
Особливу увагу подружжя меценатів приділяло книгам, не лише як носіям знань, а як скарбницям української історії, культури, мови. Фундація спонсорувала реконструкцію корпусу бібліотеки Києво-Могилянської академії, кілька мільйонів гривень Антоновичи вклали в реконструкцію Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України. Також їхнім коштом була завершена реконструкція головного корпусу бібліотеки на вул. Стефаника, 2. Масштабні ремонтно-реставраційні роботи відділу мистецтв бібліотеки в колишньому палаці Баворовських також були профінансовані родиною Антоновичів. Згодом уже відреставрована бібліотека імені Стефаника отримала від благодійників понад 2 тис. примірників сімейної книгозбірні, власний родинний архів та 27 творів мистецтва.
Після смерті дружини у 2001 р. (похована на Личаківському цвинтарі у Львові) Омелян Антонович передав будинок родини у Вашингтоні в розпорядження українського посольства, а сам остаточно переїхав на Батьківщину, де і надалі творив добрі справи до 2008 року. До свого сторіччя пан Омелян не дожив лише кілька років. Після його смерті Фундація Антоновичів продовжила доброчинну діяльність, започатковану великими Українцями. Традиційним також залишилось вручення літературних та наукових премій, метою яких задекларовано:
«…Сприяти розвитку української культури в різних сферах, зокрема в літературі, мистецтві, гуманітарних науках…»
Першу літературну премію, засновану Фундацією Антоновичів у 1981 році, отримав відомий український письменник Василь Барка. Іншими лауреатами впродовж років були: 1982 − В. Стус, О. Субтельний; 1983 − Е. Андієвська, Л. Ґордон; 1984 − Ю. Коломієць, М. Ласло-Куцюк; 1985 − Н. Лівицька-Холодна, Б. Кравченко; 1986 − Ю. Лавріненко, Д. Сандерс; 1987 − Л. Плющ, Р. Конквест; 1988 − Г. Костюк, І.-П. Химка, Ю. Шевельов; 1989 − Ліна Костенко, М. Богачевська-Хом’як; 1990 − В. Шевчук, І. Дзюба; 1991 − І Драч, З.Бжезинський; 1992 − В. Дрозд, М. Брайчевський, «Літературна Україна»; 1993 − М. Вінграновський, Я. Дашкевич, М. Жулинський; 1994 − Є. Гуцало, О. Апанович; 1995 − Р. Федорів, М. Коцюбинська, В. Брюховецький; 1996 − Ю. Мцшкетик, Б. Боцюрків, Г. Логвин; 1997 − І. Калинець, Д. Степовик; 1998 − Ю.Барабаш, Ю. Луцький; 1999 − Ю. Бадзьо, В. Кордун, І. Шевченко, 2000 − Ю. Андрухович, Р. Шпортюк та багато інших видатних особистостей, серед яких ректор Українського Католицького Університету (УКУ) Борис Ґудзяк (2005 р.).
Правда – то свобода!
Газета «Свобода», яка отримала премію 2020 року в Посольстві України в США, є щотижневим виданням починаючи з липня 1998 року. Але до цього, з 3 січня 1921 р. до 3 липня 1998 р., виходила щодня. Видавцем газети з 22 лютого 1894 р. є Український Національний Союз, який перебрав на себе всі права від його засновника Григорія Грушки. Газета, яку створив колишній священник й проповідник собору Святого Юрія у Львові, стала не лише дієвим засобом душпастирської роботи для земляків духовного отця. Зі шпальт україномовного видання, перший примірник якого вийшов 15 вересня 1893 р., українські емігранти мали змогу дізнатися про те, що відбувається на Батьківщині. Вони мали змогу чіткіше зрозуміти в англомовному середовищі, чим і як живе Америка. Газета також підтримувала власний бізнес українців та друкувала оголошення. На думку Григорія Грушки, часопис був покликаний стати «храмом свободи».
− Ти во власних силах ішов дорогою, котра веде до правди, а правда – то свобода. Но тепер оглядаєшся за провідником, котрий би завів тебе до храму свободи. Таким провідником власне єсть часопис «Свобода» , − звертався до своїх читачів головний редактор часопису Григорій Грушка. − Нашою задачою єсть: просвіщати руський народ, боронити його честь од вражих нападів, вказати дорогу до поступу до цивілізації, до добробиту. Дальше – святим буде обов’язком сохраняти межи народом його сокровища, то єсть – віру, обряд і мову. Накінець будем старатися, аби наш народ познав свою честь і злучився в одну велику громаду, як ото діляють наші собраття чехи, словаки, поляки тут, в Америці…
Коментуючи церемонію нагородження − цю славетну подію, яка відбулась 30 жовтня 2021 р у Вашингтоні та яка об’єднала патріотів України, зокрема тих, хто живе, навчається або працюює у США, пані український Посол зазначила:
− Просто повторю слова моєї улюбленої Ліни Костенко, лауреатки цієї Премії, що це «чиста нагорода з чистих рук».
Оксана Маркарова подякувала Президентові Фундації Антоновичів Ігорю Воєвідці та його дружині Марті, професорам Марті Богачевській-Хомяк і Сергію Плохію, скарбнику Роману Слоневському, а також всьому керівництву Фундації за велику і шляхетну працю.
Фото з відкритих джерел
