Зрештою, поновитися на службу вдалося всього за чотири дні завдяки спрощеному алгоритму в Армія+. Про це військовослужбовець 23-го штурмового полку «Р.У.Г» 2 корпусу «Хартія»…
Бій під Конотопом і поразка в ньому московського війська були під суворою забороною в російській імперській, а особливо в радянській історіографії.
Адже широковідомі російсько-радянські ідеологеми про об’єднання «братніх» російського й українського народів за часів Хмельницького та «споконвічне» прагнення українців до союзу з росією розчиняються, мов примари, на саму лише згадку про битву, що відбулася 7–9 липня (за новим стилем) 1659 року.
Тільки уявіть — минуло лише трохи більш ніж п’ять років після підписання сумнозвісних Переяславських статей і два роки після смерті Богдана Хмельницького, а Військо Запорозьке вже мусило боронити свою землю від «союзника» і «споконвічного брата»…
Збройне протистояння держави Війська Запорозького з московським царством було неминучим через підписання московією 24 жовтня 1656 року Віленського миру з Річчю Посполитою. Порушивши військовий союз із Богданом Хмельницьким, укладений 1654 року в Переяславі, цар Олексій Михайлович припинив воєнні дії проти Польщі в Північній війні. Серйозні занепокоєння в козаків викликали також імовірні таємні домовленості сторін щодо України.
Богдан Хмельницький почав формувати нову антипольську коаліцію, до якої входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Волощина і Литва. Проте смерть гетьмана фактично врятувала Річ Посполиту від неминучого розділення між країнами-учасницями цієї коаліції. Також смерть Хмельницького стала сигналом для початку військової інтервенції Московії в Україну.
Спершу проти новообраного гетьмана Івана Виговського виступають підкуплені московитами січовики на чолі з кошовим Яковом Барабашем і полтавський полковник Мартин Пушкар. Вони проголошують «незалежність» Січі й Полтавського полку від держави Війська Запорозького. А московський цар Олексій Михайлович нібито «для підтримки законної влади гетьмана» призначає воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів і Миргород.
У час, коли Виговський успішно придушує сепаратистів, у середині червня 1658 року Москва вводить в Україну під приводом «приборкання» свавільників і «допомоги» гетьману збройний контингент у кількості 15 тисяч вояків. Розуміючи, чим це йому загрожує, гетьман розпочинає, за посередництва Кримського ханства, переговори з Річчю Посполитою, які завершуються підписанням 16 вересня 1658 року Гадяцької угоди. Ця угода передбачала входження Великого Князівства Руського до складу Речі Посполитої як третього рівноправного суб’єкта унії та відмову від московської протекції. Договір про «унію трьох народів» став формальним приводом для офіційного оголошення Московським царством 21 вересня 1658 року війни державі Війська Запорозького. І хоч Гадяцька угода не порушувала Віленського договору, москва побачила в ній загрозу втрати впливу в Україні, яку прагнула окупувати й перетворити на свою провінцію. В середині жовтня в Україну вступило 15-тисячне московське військо на чолі з князем Ромодановським із завданням установити військовий контроль московії над Лівобережжям. Поставивши за мету змістити Івана Виговського та закріпитися на Лівобережжі, московські воєводи під містечком Варва на Чернігівщині призначають «наказним гетьманом» Івана Безпалого. Під його булавою об’єднуються залишки сепаратистів, що донедавна воювали під проводом Барабаша й Пушкаря. Люди Безпалого за потурання московських воєвод стали розоряти лівобережні міста, грабувати й убивати місцеве населення.
Проте військам гетьмана вдалося взяти ситуацію під контроль і до кінця березня 1659 року під московською окупацією залишалося лише близько 10 українських міст.
Уже наприкінці березня велика московська армія на чолі з Олексієм Трубецьким почала нове вторгнення в Україну. У боях під Ромнами й Лохвицею об’єднані сили московського війська — воєвод Г. Ромодановського, О. Трубецького, С. Пожарського, С. Львова й Ф. Куракіна та сепаратисти на чолі з Безпалим завдали поразки прибічникам Виговського. 21 квітня москалі беруть в облогу Конотоп — укріплену фортецю, взяття якої відкривало б їм шлях до захоплення всієї України.
Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний загін Григорія Гуляницького втримував фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, що дало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Речі Посполитої та Криму й навіть залучити найманців.
З гетьманом під Конотоп підійшло 16 тисяч козаків при 10 полковниках, 3000 поляків, сербів та волохів, з ханом Мухаммед-Гіреєм — 30–40 тисяч татар.
27 червня Виговський розбив передовий загін московської армії біля села Шаповалівка й підступив до Конотопа. Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував військо Трубецького й раптовим ударом захопив велику кількість коней. Наступного дня навздогін за Виговським рушив підрозділ Семена Пожарського, який переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом непомічений ворогом загін Степана Гуляницького зруйнував переправу й загатив річку. Вранці 28 червня козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог, мріючи про легку здобич, полишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки завдали потужного удару загони кримців. Московське військо було оточене й майже все знищене протягом дня. У полон до кримців потрапив Пожарський і чимало воєвод — князі Львов, Ляпунов, Бутурлін, Скуратов, Куракін та інші. Їх усіх стратили.
«Цвіт московської кінноти, що відбув походи 1654–1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська».
29 червня гетьман Виговський з основними силами підійшов до Конотопа й узяв в облогу табір московитів. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой наказав відступити від Конотопа, зняти облогу міста. 2 липня пізно ввечері ворог почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії. Сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений. Московити також втратили бойові знамена, скарбницю й майже весь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й кримці продовжували переслідувати ворога ще впродовж трьох діб аж до московського кордону.
Жах тоді охопив москву. За «государевим» указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення москви. Сам цар з боярами часто був присутній під час робіт; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали москву, і ходила чутка, що цар від’їжджає за Волгу, за Ярославль…
Але повторити подвиг Сагайдачного Виговському не судилося. За три дні прийшла звістка з Криму про набіг кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка на кримськотатарські поселення. Це змусило Мехмеда IV Герая з військом припинити переслідування московитів і залишити Виговського. Тож тріумфальна битва під Конотопом так і не поставила крапку у війні з московією…
