Тут навчаються ті, хто мріяв про небо з дитинства, і ті, кого до армії привела сама війна. Але всіх їх об’єднує одне — чітке розуміння, заради…
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Хлопчик, який рано став дорослим
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Ще малим він вивчив жестову мову, щоб бути для них підтримкою і зв’язком зі світом. Відчуття відповідальності за близьких з’явилося дуже рано і проявлялося навіть у найменших дрібницях, які насправді визначають Людину з великої літери.
Катерина, мама Олександра, каже: «Він змалечку вважав себе дорослим. Пригадую, як йому було років п’ять, ми зайшли у вагон метро. Вільне місце було лише одне, вагон хитало. Кажу йому: „Сідай, бо впадеш“. А він: „Ні! Я ж чоловік! Мамо, ти сідай, а я буду стояти“. І стояв, тримаючись обома руками за поручень. У школі він завжди заступався за дівчат. Одного разу прийшов із порваним рукавом піджака — поліз у бійку, бо побачив, як ображають однокласницю».
Бабуся, Лідія Леонідівна, згадує, що ця впертість і самостійність були його стрижнем. Сашко ніколи не дозволяв жінкам нести важкі сумки. «Я чоловік», — ця фраза була для нього не словами, а кодексом.
Хлопець зростав активною й допитливою дитиною. Рано навчився читати й рахувати, а до школи пішов одразу, щойно виповнилося шість років— наполіг сам, попри бажання мами залишити його ще на рік у дитсадку. Його цікавило буквально все, але особливе місце в житті з самого початку посідали дві речі — спорт і автомобілі.
Від футбольних полів до філософії айкідо
Життя Сашка було наповнене рухом. Саме спорт став для нього першим серйозним випробуванням характеру. У 2010 році він почав займатися футболом у складі команди «Десна» при дитячо-юнацькій спортивній школі Деснянського району Києва. Грав на позиції нападника — ролі, яка вимагала не лише швидкості й техніки, а й рішучості брати відповідальність за результат. Його команда неодноразово посідала призові місця на районних змаганнях, а сам Олександр здобув п’ять медалей.
Паралельно шукав інші способи зміцнити себе — і фізично, і внутрішньо: у 2014 році почав займатися айкідо. Це рішення стало для нього свідомим вибором — навчитися захищати себе і тих, хто поруч. Бойове мистецтво швидко далося Олександрові: вже за два роки занять і змагань він мав білий, жовтий, помаранчевий, зелений та синій пояси. Айкідо сформувало в ньому дисципліну, самоконтроль і розуміння сили як відповідальності. Він став стриманішим, зібранішим і впевненішим у собі.
Пристрасть до автомобілів: мрія про швидкість
Розвиток юнака не обмежувався спортом. У навчанні він також демонстрував сильні результати: однаково впевнено почувався і в гуманітарних предметах, і в точних науках. Серед його досягнень — призові місця у конкурсах з англійської мови, відзнаки за успіхи з фізики, перемоги у змаганнях із правил дорожнього руху, а також перше місце у районному етапі військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»). Уже тоді він умів поєднувати інтелектуальну підготовку з фізичною витривалістю — рідкісна і важлива комбінація.
Втім, навіть серед усіх цих досягнень особливе місце посідала його любов до автомобілів. Вона з’явилася ще в ранньому дитинстві — значною мірою завдяки батькові-автомеханіку. Олександр не просто цікавився машинами — він їх вивчав, запам’ятовував моделі, малював, мріяв про швидкість і змагання.
У 15 років він вступив до Київського транспортно-економічного фахового коледжу за спеціальністю, пов’язаною з обслуговуванням і ремонтом автомобілів. Вже з першого курсу почав працювати на СТО, поєднуючи навчання з практикою. Це був свідомий і наполегливий рух до мрії.
У 17 років, заробивши власні гроші, він купив першу машину — стареньку, але свою. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі. Колеги кажуть, що Олександр був дуже енергійним і порядним, сильним, конструктивним, не боявся роботи, завжди старався вчитися чомусь новому. Його життя дедалі більше наближалося до тієї мрії, яку він сформулював ще в дитинстві — стати гонщиком.
«Він так горів цим! Брав старі автівки, відновлював їх із другом і продавав. Перед війною він працював у Shockmotorsport — готував гоночні авто до змагань і сам марив перегонами», — згадує мама Олександра.
Побратими згодом назвали його «Мексиканцем», бо Сашко міг відремонтувати будь-яку американську машину. Так і з’явився позивний — «Мекс».
«Хто вас захистить, якщо не ми?»
На початку повномасштабного вторгнення Олександр залишався в Києві, працював, допомагав, навіть підробляв у таксі, коли в місті не вистачало водіїв. Водночас він неодноразово намагався потрапити до війська — і щоразу отримував відмови через молодий вік.
Лише у березні 2024 року він долучився до тактичної групи «Реванш» і став частиною спецпідрозділу «Артан» Головного управління розвідки Міноборони. Його роль — водій і навігатор бойової логістики — вимагала не лише професійних навичок, а й холодної голови, витримки та готовності діяти в умовах постійної небезпеки.
Мама Олександра згадує, як він заспокоював близьких: «Бабуся писала йому: „Як ти міг? У тебе батьки не чують, ти їм потрібен!“. А він відповів: „Вибачте мене, а хто буде вас захищати, якщо не ми? Не хвилюйтеся, я буду тільки машини ремонтувати“».
Хлопець пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Возив боєприпаси, воду, їжу, а найголовніше — вивозив поранених із «пекла» на передовій. Про це майже не говорив рідним, обмежуючись короткими фразами, але його вчинки говорили більше за слова. Наприкінці 2024 року він отримав медаль «За врятоване життя» від Головнокомандувача ЗСУ — відзнаку, яка підтвердила те, що Герой робив щодня.
Служба змінила «Мекса». Хлопчисько з посмішкою перетворився на мудрого воїна. «Я вирішив, що буду військовим», — сказав він колись бабусі. Останній раз Олександр говорив із родиною 1 січня 2025 року.
Останній бойовий виїзд
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку виникла критична ситуація: потрібно було терміново евакуювати пораненого бійця. Рішення ухвалювалося за секунди. Олександр погодився одразу — він знав маршрут, мав досвід і не звик відступати. Під час евакуації машину атакували ворожі безпілотники.
«Згодом його командир розповідав, що Олександр був єдиним, хто зголосився їхати. Ворог влучив дроном. Водій загинув миттєво. Саша вискочив з підбитого пікапа, але не встиг відбігти. Він отримав страшні травми, які не залишили йому шансу вижити. Але той поранений хлопець, якого вони вивозили, залишився живий. Саша виборов для нього життя ціною власного», — розповідає пані Катерина.
Пам’ять про Героя
На прощанні капелан згадував, як увечері 7 січня вони з Олександром довго пили чай і розмовляли про життя. Ніхто тоді не знав, що це останній вечір «Мекса».
Сашко залишив по собі не лише біль, а й світло. У четвертому класі він написав вірш, слова якого зараз звучать як заповіт: «Де небо, там і земля. Де квіти, там і трава. А наша земля — Україна. Живе тут моя родина… Я дуже люблю свою Україну!»
Мама Олександра хоче, щоб люди пам’ятали його як людину з величезним серцем: «Він боровся до останнього подиху задля перемоги України. Саша завжди з нами у наших серцях. Дуже хочеться, щоб люди завжди пам’ятали всіх, хто загинув за Україну і за нас».
Олександр Явнюк повернувся на щиті, залишивши своїх близьких у світі, де тепер стало занадто тихо. Але його голос продовжує звучати в кожному врятованому житті, в кожному відремонтованому двигуні бойових побратимів і в пам’яті рідної землі, яку він так віддано захищав.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
