Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Під Луганськом, десь між командами «нора» та «до бою», у Сергія на псевдо «Димид» раптом задзвонив телефон. «Хто відволікає?» — буркнув чоловік.
— Синку, що тобі? Не до розмов!
— Я швидко! Хочу на контракт! Допоможеш?
— Тут війна. І не така, про яку я матері розповідаю. Ти готовий?
На синове «готовий» Сергій, який за роки служби давно став стриманим на емоції, усміхнувся. «Усе таки правильно малого виховав! Достойна зміна підростає». Воїн тут же набрав побратима із «чорних запорожців». «Ваканти є? Не хочу до себе брати, аби не виникало позастатутних ситуацій».
«Димид» — більш ніж досвідчений фронтовик. Як переступив поріг військкомату в березні 2014-го, так відтоді до цивільного життя майже не повертався. Якби не відмовляла дружина, коли збирав наплічник під час першої хвилі мобілізації, що б не казала про те, що він уже занадто дорослий для героїчних вчинків, твердо стояв на своєму.
— До армії було всяке, — говорить Сергій. — Крайні десять років пропрацював на «Укртелекомі», а до цього на заробітки за кордон їздив… до Росії… Коли надійшла повістка, й гадки не мав, наскільки усе затягнеться. Прибіг того ж дня до військкомату, на роботі попередив, що за рік повернусь. Та за рік плани змінились — підписав контракт з окремою мотопіхотною бригадою. Ну, а що? Побачив, що ворог із нашої землі не вступається, та й сили ще маю.
Чоловік каже, що історій за тривалі ротації назбирав чимало, та більшість — не для преси, принаймні, не для прочитання рідними. Чого варта лише 8-місячна ротація у Широкиному під постійними обстрілами як зранку, так і ввечері!
— По нас гатили добряче, але й ми відповідали, не соромлячись, — пригадує воїн. — Командири — бойові, дозвіл «не мовчати» ми отримували часто. Працювали часто з ночі і до самого ранку, а потім з вечора знову починалась «спека». Наша рація була налаштована на ворожі канали, відповідно ми чули їхні розмови. Навіть не уявляєте, як приємно почути суцільний мат після того, як ми відпрацювали! Бувало, що і поряд з нами прилітало, метрів за 50. Та чітко в ціль ворог, на щастя, не влучив жодного разу. Помешкання, що тоді було нашим укриттям, і досі ціле.
Коли контракт закінчився, «Димид» зізнався собі, що все ж втомився. Вирішив повернутись до цивільного життя. Утім, запевняти, що ніколи й нізащо не повернеться на фронт, не поспішав. Тим часом син Михайло став навідником у мінометній батареї, професійним воїном.
— Вдома пробув усього два місяці, — продовжує розмову Сергій. — Та так якось неспокійно на душі стало. Думаю: «Треба ж подивитись, куди сина прилаштував! Який там колектив! Аби потім було із чим порівняти!» Ось так і повернувся до служби! Ну і що, що не надто молодий! Навпаки, маю досвід, знання, мотивацію. Я ж не по адреналін пішов. І не по гроші. Бо скільки коштує готовність загинути? Більш ніж пів року ми разом стояли під Попасною. Саме там я і зрозумів, що таке по-справжньому пишатись сином.
На момент розмови із журналістом АрміяInform «Димид» знову на передових рубежах. Зізнається: «Хіба всидиш на місці, коли юнаки гинуть?»
