Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
На рідній Одещині в Леоніда на псевдо «Спартанець» – справжній «квітник». Вдома на нього чекає аж п’ять красунь – дружина та чотири донечки. Чоловік зізнається, що саме рідні й стали головною мотивацією йти до війська. Бо хто ж, як не він, їх захистить?
Це вже четверта тривала ротація «Спартанця» і нещодавно чоловік підписав новий контракт, хоч дружина, м’яко кажучи, без захвату сприйняла новину.
– Моя фронтова історія розпочалась чотири роки тому, – пригадує чоловік. – В якийсь момент стало нестерпно дивитись новини, та й друзів серед воїнів на той час було багато, вони розповідали усю правду, «без прикрас». Мріяв стати морпіхом, розвідником або ж стрільцем у бойовому підрозділі. Зізнаюсь, що єдине, чого не хотів, так це «крутити гайки» техніці.
– Став механіком-водієм, – жартома розповідає воїн. – Та я дуже швидко усвідомив, наскільки на війни усі є універсальними солдатами. Ось ти сидиш за кермом, а вже за мить – хапаєш зброю і разом з побратимами ведеш бій…
Бойових епізодів у «Спартанця» вже чимало. Каже, під час перших ротацій ледь не кожен ранок починався із перестрілок.
– Тепер трохи спокійніше, та все ж без ворожих провокацій не обходиться, – розповідає «Спартанець». – І снайпери постійно чатують, і з мінометів б’ють… Тож пильності ми не втрачаємо. Ми не завжди відповідаємо ворогу. Та за слушної нагоди демонструємо, наскільки потужна сила стоїть за Україну.
За словами Леоніда, ставлення місцевих до нас змінювалось на очах. – Якщо спочатку нас постійно робили винними, посилали куди подалі, то з часом почали ставитись значно краще і навіть просили не їхати, зрозуміли, що війна аж ніяк не через нашу присутність.
