Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Сьогодні вшановують пам’ять Василя Стуса – українського поета, перекладача, літературознавця і правозахисника.
Більшість своїх віршів Стус написав у радянських «політичних» таборах. Він не любив себе називати поетом, проте писав постійно й натхненно. Як сам казав – надихався Рільке і Ґете, зачитувався Толстим, Хемінгуеєм, Прустом і Камю. Був членом ПЕН-клубу, інтелектуалом та людиною з неймовірною внутрішньою силою, яку ніхто не міг подолати. Він зрікся радянського громадянства та став членом Гельсінської групи, тому що «інакше не міг». З 15 років вироку протягнув лише третину, загинувши у карцері Кучино.
Народився Василь Стус (1938-1985) на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині. Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім – армія. Під час навчання і служби почав писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні». Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус зі словами «Чому не даєте говорити правду!» підтримав Івана Дзюбу, який сказав, що в Україні знову «1937 рік і арештовують українську інтелігенцію». У акції взяли також участь В’ячеслав Чорновіл та Юрій Бадзьо. Усі вони закликали партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.
Вигуки в залі Дзюби заглушили сигналізацією, а про Стуса кричали: «Не слушайте его, он наслушался «Голоса Америки». Тоді аспірант Стус підтримав своїх товаришів, публічно заявивши про свою громадянську позицію.
«Це було оприлюднення Василя Стуса як громадянина України. І рівно через 20 років цей день став днем його загибелі», – пише Василь Овсієнко.
За участь у цій акції його відрахували з аспірантури, за ним почав стежити КДБ. Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга («Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані.
«Поетом себе не вважаю. Якби було легше жити – працював би коло землі» – Стус
Втративши місце в аспірантурі, Стус не припинив писати. Проте, не маючи змоги видавати свої вірші, гроші заробляв деінде. Працював в архіві, на шахті, на будівництві й залізниці, в котельні та метро.
Поетом «одушевленого космосу» назвала Стуса Аріядна Шум у передмові до його збірки «Зимові дерева», виданій 1970 року в Брюсселі.
У той же час Стус починає активно критикувати радянський режим, пише листи у Спілку письменників, виступає на захист прав людини та проти політичних арештів.
«Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них, як на мене – путящі…Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі», – пише Стус.
У січні 1972 року його вперше арештували. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
У Магадані поет провів 9 місяців у слідчому ізоляторі, а у вересні за «антирадянську агітацію й пропаганду» його засудили на 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання. Весь термін ув’язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії.
Як вважає Надія Світлична, приводом до погромів та арештів стала збірка «Зимові дерева», видана у Брюсселі, і стаття «Феномен доби» про трагедію Павла Тичини. Арештовували не активістів та учасників опору, а просто незалежних діячів літератури і мистецтва, літераторів, згадує вона. У такий спосіб система робила людей «без’язикими і безголосими», писав Стус у статті «Я обвинувачую».
Вступив у Гельсінську групу та відмовився від радянського громадянства
Після повернення восени 1979 року до Києва Василь Стус довідався, що у Києві репресують членів Української Гельсінської групи, проголошеної 9 листопада 1976 року, і що «група фактично лишилася напризволяще», тож вирішує стати її членом.
«Я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи…Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго», – писав Стус у записах «З таборового зошита».
Попри те, що здоров’я було підірване, поет заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку формувальником ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, потім – на фабриці взуття «Спорт».
1978 року Василь Стус зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства». Цього ж року його прийняли до ПЕН-клубу.
У відкритому листі проти арешту Миколи Горбаля Стус підписався як учасник Українського правозахисного руху.
«Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків», – писав Стус.
Суд над Стусом: дорога в Кучино
У травні 1980 року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями Василь Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами його на рік відправили у камеру-одиночку.
28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари, хоча це й не порушення режиму. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня, в карцері, можливо, від переохолодження. Офіційна версія смерті поета – зупинка серця.
Василя Стуса поховали спочатку на табірному кладовищі й лише у 1989 році разом із побратимами, Юрієм Литвином і Олексою Тихим, перепоховали на Байковому кладовищі Києва.
