На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Традиційно вибори кошового отамана у Вольностях Війська Запорозького Низового відбувалися щорічно. Наша уява нині малює величні збори січового товариства на майдані коло головної на Січі Покровської церкви…
Двопартійна система виборів на Січі
Але в 1740–1760-х, за кошових отаманів Якима Ігнатовича Малого, Павла Козелецького, Олекси Білицького, Григорія Федоровича Лантуха, Пилипа Федоровича Пилипенка й Петра Івановича Калнишевського, загальна військова рада втратила колишнє значення і перетворилася на сходку курінних отаманів, військової старшини, а також старих чи значних козаків. Січове товариство просто делегувало їм свої права на обрання старшини. А ще в Січі на той час сформувалася «двопартійна» система: товариство поділялося на партію «заможного козацтва» або «старшинську» і партію «сіроми». Так, уперше вивела на посаду кошового Петра Калнишевського саме старшинська партія.
А от вплив партії сіроми на загальній раді 1763 року спричинив до нового обрання кошовим отаманом Григорія Федоровича Лантуха, а наступного року — Пилипа Федоровича Пилипенка, що було для обох січових центрів вимушеним і тимчасовим компромісом. 1765-го під тиском Росії знову перемогла старшина і Кіш очолив Петро Калнишевський.
Усі тогочасні кошові встигли побувати на посаді очільника Запорозьких Вольностей кілька разів. Так, Григорій Лантух обирався кошовим щонайменше 5 разів, Іван Білицький — 4. Поки заможні козаки сперечалися за владу з сіромою, Російська імперія захоплювала запорозькі землі… 1752 року імперська влада на території Вольностей оселила сербів, заснувавши Нову Сербію, а в 1764-му тут утворено Новоросійську губернію.
З одного боку російському уряду була вигідна політична нестабільність у Січі, але з іншого — ні. Уряд не міг бути задоволений тим, що Кіш очолює не реальний, а номінальний козацький урядовець, що не має ні сил, ні часу впливати на події. Зрештою, росіяни почали вимагати від запорожців відмовитися від щорічного обрання старшини. Нестабільна ситуація на кордонах із Туреччиною, поширення гайдамацтва, безконтрольне поводження запорозької сіроми схилили російську владу до підтримки партії старшини і зміцнення влади кошового отамана, який висувало заможне козацтво. Так, на чолі Січі знову став Петро Калнишевський — більш контрольований російською адміністрацією, ніж висуванці сіроми.
Пилип Федорів — «видатний січовий дід»
Одним із головних опонентів Калнишевського був Пилип Федорів Пилипенко — козак канівського куреня, військовий суддя (перша половина 1754 року), кошовий отаман упродовж 1764-го.
На момент обрання кошовим Пилип Федорів уже мав 70 років і був, за твердженням відомого популяризатора запорозької спадщини Адріана Кащенка, видатним січовим дідом. Він — учасник Полтавської битви разом із кошовим отаманом Костем Гордієнком. Після поразки шведів і запорожців з мазепинцями допомагав Карлу XII та гетьману Івану Мазепі з рештками війська перебратися через Дніпро біля Переволочної.
Того ж року брав участь в обороні Січі, під час її зруйнування московськими військами зумів уникнути полону, переплив Дніпро, сховавшись у плавнях.
Пилип Федорів, який віддавна мав справу з москалями, знав, чим закінчуються союзницькі відносини з ними, і налаштований був рішуче. Узявши булаву, він одразу спорядив загін козаків із наказом: проінспектувати козацькі землі, і всіх, хто оселився на них не за козацьким правом, вигнати за межі Вольностей. Щоб убезпечитися від можливого наступу росіян, кошовий послав делегацію до кримського хана і заручився його підтримкою.
Козацька делегація у складі Павла Головатого, Олексія Білицького, Пилипа Пилипенка, Петра Калнишевського, Микити Косапа, Андрія Ляха, Павла і Радка Старих почала переговори із сенаторами Микитою Паніним, Захаром Чернишовим і кн. О. Вяземським щодо переселення Нової Сербії на Самарські землі і встановлення кордону згідно з Прутським трактатом 1711 року.
Андріан Кащенко пише: «Усіх паланок до року1764-го на Запоріжжі було п’ять. На правому боці Дніпра: Бугогардівська, з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлика; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром з осередком на місці, де була Кам’янська Січ; Кодацька, угору Дніпра до річки Омельника з осередком у Старому Кодаку (тепер — місто Дніпро). На лівому боці Дніпра були: Самарська — між річками Ореллю та Конкою, Кальміуська —від верхів’я Вовчої до річки Кальміуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорів виділив із Самарської паланки, що вже доволі залюднилася, ще дві: Орельську та Протовчанську по річках та Протовчі й, окрім того, за згодою з Кримським ханом, упорядкував восьму паланку — Прогноївську на Кінбурнській косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські козаки та чумаки брали сіль із Прогноївських озер».
Така активність кошового обурила росіян. Погрожуючи піти війною на Запорожжя, змусили Пилипа Пилипенка відмовитися від булави через «похилий вік», а партію старшини — повернути на посаду кошового Петра Калнишевського. Сталося це восени 1765 року.
Попри «похилий вік», 1767 року запорожці під проводом колишнього кошового Пилипа Пилипенка захопили 17 ногайців у гирлі р. Паланкової. Тож, отаман ще міг утерти носа ворогам!
«Бунт сіроми»
У перший день Різдва Христового 1768 року в Січі Військова Рада переобрала старшину: на кошового отамана — Петра Калнишевського, на суддю — Миколу Косапа. Ці кандидатури були відомі давно і викликали опір сіроми. У день виборів настрій на Січі був неспокійний. По обіді зібралася велика юрба сіроми й пішла до «пушкарні», де перебували в’язні. Цього разу серед них було багато «політичних» — учасників придушеної росіянами Коліївщини. Козаки звільнили арештантів; одержавши підкріплення, душ до 100, юрба рушила далі — до будинку Калнишевського. Там було кілька осіб із новообраної старшини. Довідавшись, що йде натовп розлютованих козаків, старшина злякалася; усі передяглися в чужий одяг (сам Калнишевський — в одяг ченця) і, розібравши стелю й покрівлю, через горище вихопилися з будинку і втекли в Новосіченський ретраншемент, під захист російської залоги, на чолі якої стояв майор Мікульшин.
Сірома пограбувала будинки старшини, а наступного дня обрала нового старого кошового — Пилипа Федоріва. Вирішили забрати військовий скарб, гармати, коней і перейти під протекцію Османської імперії. Це відбувалося в розпал чергової російсько-турецької війни. Тому одразу, як стало відомо про «бунт сіроми», до Січі вирушила регулярна російська армія.
Новий кошовий дав наказ розійтися по куренях, а старий — Петро Калнишевський «со всею войсковою старшиною, стариками, атаманами и со всем войском Запорожским Низовым», що були в Новосіченському ретраншементі, користуючись моментом, вирішив зробити наскок на повстанців, щоб вибити їх з Коша. Йому це вдалося. І опозиційну партію на Січі розбили.
У прямому сенсі. Більше ніхто не заважав російському ставленику Калнишевському залишатися при владі. Ця «спецоперація» врятувала Січ лише на кілька років. У Російській імперії вона вже була не потрібною…
Що потому?
Але поки війна з Туреччиною тривала, Січ продовжувала існувати, а кілька колишніх кошових спокійно жили там. 1770-го Калнишевський повідомляв у листі до Миколи Косапа про воєнні успіхи, переказував привітання Коша і товариства колишнім кошовим Григорію Лантухові, Пилипові Пилипенку, Павлові Козелецькому.
Але боронити Січ у 1775 році від «протектора» і «союзника» вже було нікому… Козацьку вольницю її керманичі здали без бою. Попри це, були віддані під суд з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко й багато інших. Кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого — у Тобольський монастирі.
Цікаво, що після зруйнування Січі колишній кошовий Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий й інші повністю зберегли володіння і одержали офіцерські чини. Декому дали і додаткові землі, зокрема Сидорові Білому.
У «Архіві Коша Нової Запорізької Січі» зберігся атестат на полкового старшину Івана Сухину від 3 вересня 1778-го, виданий кошовим Пилипом Пилипенком. У цей час «видатний січовий дід» уже став ченцем козацького монастиря Самарська Пуща. Оселяючись у монастирі (сталося це, вочевидь, після 1775 року), він пожертвував обителі «капшук червінців».
Пилип Федорів спочив у Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі 1795 року в 101-річному віці. Петро Калнишевський — у Соловецькій обителі 1803-го у 112 років. Чи був шанс зберегти Вольності Війська Запорозького Низового і хто з останніх кошових був їхнім справжнім захисником — питання риторичне. Але зовнішньому ворогові завжди легше перемогти, коли немає згоди всередині країни. І приклад Запорозької Січі —показовий.
