«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
У попередньому матеріалі, з яким можна ознайомитися тут, ми розповідали, з чого починалася історія авіабомб та якою була їхня роль у Першій світовій війні. Сьогодні ж поговоримо про подальший розвиток цього виду авіаційного озброєння, зокрема, які нові типи авіабомб з’явилися під час Другої світової.
Після Першої світової розвиток авіаційних боєприпасів продовжився водночас із розвитком літальних апаратів. У міжвоєнний період більшість країн почали активно розвивати бомбардувальну авіацію: збільшуючи дальність польоту та вантажопідйомність літаків. Розробляли і все більш складні й досконалі конструкції бомб. Темпи прискорювалися, й вже до початку наступної світової війни більшість провідних країн мали у своєму розпорядженні величезний арсенал бомб різноманітних типів та калібрів і потужний повітряний флот для їхньої доставки. Фактично, до кінця Другої світової створені майже всі типи авіабомб основного й допоміжного призначення, які існують нині. На деяких з них зупинимося докладно.
Касетні авіабомби
Касетні, або як їх ще називають – кластерні бомби, мають широку зону ураження. Кожна така бомба розкидала по великій території десятки чи навіть сотні малих бомб – суббоєприпасів. Першим прообразом касетної бомби можна назвати радянські РРАБ (рос. – «ротативно-рассеивающие авиабомбы»), які під час російсько-фінської війни 1939 року «червоні» скидали на мирні міста Фінляндії. Бомбу виготовляли у трьох варіантах: вагою по 1000, 500 та 250 кілограмів. Її металевий корпус розділений на окремі відсіки, у які вкладали кількадесят суббоєприпасів: осколкових, фугасних, хімічних або ж запальних бомб малих калібрів. Завдяки особливій конструкції оперення авіабомба оберталася під час вільного падіння і розкидала суббоєприпаси на великій площі.
Трохи згодом подібні зразки з’явилися на озброєнні інших армій. Наприклад, під час польської кампанії німці вперше застосували касетні авіабомби (такі, як AB-250-2), які за своєю конструкцією практично не відрізнялися від сучасних. Це тонкостінний боєприпас, який підривався на необхідній висоті й звільняв велику кількість маленьких бомб. AB-250-2 споряджалися протипіхотними бомбами-мінами SD-2, осколковими SD-1, кумулятивними SD-4 HL та іншими типами суббоєприпасів. Німецькі касетні бомби – довели ефективність, тож згодом у Сполучених Штатах виготовили власну – 230-кілограмову М-29, яка містила дев’яносто 1,8-кілограмових осколкових бомб М83.
Протитанкові бомби
З нових типів авіабомб, які вперше застосували під час Другої світової, варто згадати протитанкові авіабомби. Їхнє основне призначення – боротьба з бронетехнікою. Доти на танки скидали здебільшого фугасні бомби вагою 50 або 100 кг. Але потрапити такою бомбою в танк доволі непросто.
Нові протитанкові бомби мали невеликий калібр і кумулятивну бойову частину. Їхнім прикладом можуть служити радянські бомби ПТАБ-2,5-1,5, які активно використовувала авіація проти німецьких танків починаючи з 1943-го (перше застосування – Курська дуга). Штурмовик Іл-2 міг нести понад 250 ПТАБів, споряджених у спеціальні касети або складених у бомбові відсіки. При скиданні бомби накривали ділянку близько 15×200 метрів. Попри малі габарити і вагу всього 1,5 кілограма цей кумулятивний боєприпас міг пропалювати броню до 70 міліметрів. Крім цього, бомба була небезпечною і для піхоти, адже мала тонку металеву «сорочку», яка під час вибуху розліталася на осколки з радіусом ураження близько 7 метрів. До речі, ПТАБ є однією з наймасовіших бомб червоної армії – всього у період з 1943 по 1945 роки у війська надійшло понад 14 мільйонів одиниць.
Подібну зброю мали в арсеналі й льотчики Люфтваффе. Це вищезгадані кумулятивні протитанкові бомби SD-4 HL, які використовували як суббоєприпаси касетної бомби. Залежно від типу контейнера, в нього вміщувалося від 40 до 74 бомб. На відміну від ПТАБів SD-4 HL мала доволі невелику площу ураження однієї касетою. Та завдяки масі (близько 4 кілограмів) і конструкції касети забезпечувалася висока кучність падіння. Заряд тротил-гексогенової суміші SD-4 HL був здатний пробити броню товщиною до 130-міліметрів. При цьому під час детонації сталевий корпус бомби розлітався на кількасот осколків вагою понад 1 грам, які уражали живу силу в радіусі 13 метрів.
Руйнівники гребель
Стрибучі, або ж обертові авіабомби спеціально створив британський винахідник Барнс Невіл Волес для реалізації єдиного задуму – знищити греблі в Рурської області Німеччини і послабити промисловий потенціал німців. Власне, це велика броньована бочка вагою більше ніж чотири тонни, яку підвішували до важких бомбардувальників «Авро Ланкастер». Скидали бомбу з висоти усього 18,5 метра. Перед скиданням спеціальний механізм розкручував її до 500 обертів на хвилину. Бомба робила кілька стрибків на водній поверхні, долаючи при цьому сталеві протиторпедні сітки, натягнуті вздовж греблі. Досягнувши цілі, бомба занурювалась і на глибині 9 метрів вибуховий механізм спрацьовував під дією тиску води.
Зрештою, бомби Волеса принесли очікуваний результат. Тільки за одну ніч з 16 на 17 травня 1943-го двом десяткам літаків вдалося повністю зруйнувати дві величезні греблі й суттєво пошкодити третю. Ці удари сколихнули нацистську Німеччину та завдали їй великих збитків. Хоча після цього німці посилили протиповітряну оборону своїх дамб, так, щоб більше жоден бомбардувальник на малій висоті до них вже не підібрався, англійський винахідник Волес підготував для них черговий «сюрприз»…
Архівні кадри випробувань стрибучої бомби
Сейсмічні бомби
Якщо під час Першої світової розмірами авіабомб вражали німці, то у Другій світовій беззаперечними лідерами з виробництва надважких бомб були британці. Перед їхніми «сейсмічними монстрами»: 5,5-тонною Tallboy і 10-тонною Grand Slam не могли встояти найзахищеніші підземні бункери, бронепалуби найпотужніших лінійних кораблів чи залізобетонні перекриття надсекретних баз та заводів. Батьком цих бомб був той самий Барнс Волес – розробник відомої вам бомби, що стрибає. За його задумом, ці бомби скидали з великої висоти (понад 7 км) і, розвинувши надзвукову швидкість (1200 км/год), вони врізалися у поверхню, занурюючись до 40 метрів під неї. Потім лунав вибух, від якого виникала сейсмічна хвиля, що знищувала як підземні об’єкти, так і наземні споруди.
Наймасовішою сейсмічною бомбою стала 5443-кілограмова Tallboy. Усього у 1944-1945 роках випущено 800 боєприпасів цього типу. Майже 6,5-метрова бомба мала товстий сталевий корпус, всередині якого було 2400 кілограмів вибухівки торпекс (суміші тротилу, гексогену і алюмінієвого порошку). На її рахунку знищення флагманського німецького лінкора «Тірпіц», успішні атаки на заводи з виробництва балістичних ракет «Фау-2» та руйнування залізничного тунелю у французькому Сюмюрі.
А от найважчою авіабомбою, яку доти коли-небудь застосовували у війнах, стала Grand Slam. При довжині 7,7 метра вона важила 9980 кілограмів і містила майже 4,5 тонни вибухівки. Усього Королівські повітряні сили мали понад сорок таких гігантів. Така бомба легко пробивала кількаметрові залізобетонні перекриття. На випробуваннях після її вибуху утворилася воронка завглибшки 9 і діаметром 38 метрів. В останні місяці війни за допомогою цих бомб знищені залізничні віадуки, кілька командних пунктів вермахту та бункер для субмарин «Валентин» на річці Везер. Під час нальоту на останній, 27 березня 1945-го дві бомби Grand Slam застрягли в залізобетонному даху споруди на ділянці товщиною близько 4,5 метра і вибухнули. Частина даху при цьому обвалилася, а всі перекриття розтріскалися і вже не підлягали відновленню.
Архівні відео випробувань і бойового застосування бомб Grand Slam
Ракетна «Бомба Діснея»
Для ураження об’єктів, що ховалися за багатометровими товщами бетону, замість вільнопадних бомб потрібні були нові ефективні спецбоєприпаси. На відміну від британських колег, які пішли шляхом збільшення калібрів бомб, американці звернулися до ідеї розгону бомби шляхом її прискорення ракетним двигуном. Розрахунки показували, що така «ракетобомба» може мати пробивну здатність, порівняну з сейсмічними бомбами, але мати набагато менші габарити, масу й меншу висоту скидання. А це б зробило її точнішою і доступнішою для застосування ширшим спектром бомбардувальників.
У кінцевому результаті це призвело до появи двотонної бомби, яку прозвали «Бомбою Діснея» або ж «Свистом Діснея» (названа так через передбачення про її появу у пропагандистському мультфільмі відомої анімаційної студії). Ракетний прискорювач розганяв новий боєприпас до 1600 км/год. Це дозволяло «Бомбі Діснея» пробивати до 5 метрів монолітного бетону. Також, на відміну від «сейсмічних» бомб, які руйнували об’єкти цілком, вона мала уражати лише те, що було всередині об’єкта. Для точного попадання бомбу слід було скинути з висоти до 6100 метрів. Але розробка таких боєприпасів затягнулася. Нову бомбу обмежено застосували ВПС США в лютому-квітні 1945 року. Вона не влаштувала військових через недостатню точність. Час таких боєприпасів прийшов пізніше, коли вони стали корегованими…
Кадри з випробувань «Бомб Діснея». Носієм бомби був бомбардувальник Б-17
Далі буде.
