Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Фізична реабілітація є невід’ємною складовою лікувального процесу та успішної соціальної адаптації учасників АТО/ООС, які зазнали поранень на війні. Старша медична сестра відділення фізіотерапії ВМКЦ Південного регіону сержант Світлана Нетребко не залишилася осторонь проблем бійців та активно допомагає їм повертатися до нормального життя.
— У військовому шпиталі я почала працювати одразу після закінчення Одеського медичного училища № 2. Спершу набувала досвіду в загальнотерапевтичному відділенні, потім у відділенні функціональної діагностики медичною сестрою нейрофізіологічного кабінету, а з 2007-го — на своїй теперішній посаді у фізіологічному відділенні, — розповідає Світлана Олександрівна.
Медсестра зазначає, що після 2014 року роботи не лише побільшало, вона набула геть іншого вектора.
— Фізіотерапевтичної допомоги наразі потребує чи не кожен, хто перебуває на стаціонарному лікуванні. І якщо раніше до нас зверталися зі звичайними соматичними захворюваннями типу остеохондрозу, то тепер ми допомагаємо нашим захисникам відновитися після травм, яких вони зазнали на війні, — говорить Світлана Нетребко. — Проте не кожен пацієнт йде нам назустріч у цьому. Спочатку хлопці переважно з побоюванням ставляться до різних процедур, тому доводиться бути не лише медсестрою, а й психологом. Дати час їм звикнути насамперед до себе, а потім до нас. Це потребує терпіння і самовіддачі.
Жінка пригадує, як до них у відділення потрапив 42-річний бойовий офіцер. Чоловік не міг сам пересуватися, за ним доглядали дружина та батьки. Він постійно нервував і зривався як на рідних, так і на медперсоналі.
— Ми не ображалися, розуміли, що йому важко, адже він дивився у майбутнє крізь свій біль: на службу повернутися не може, у звичайне життя не прийде абсолютно здоровим чоловіком, чи зможе давати родині, те що хоче, теж під питанням. І в такому стані він перебував 7 місяців, адже до цього лікувався не лише в нас. За цей час офіцер геть зневірився. Але, як то кажуть, вода камінь точить, так і в нашій роботі. Усім відділенням звикали до нього, а він до нас. Спочатку спільними зусиллями ми повернули йому усмішку і надію на гарний результат. Врешті-решт офіцер став на ноги, — ділиться Світлана.
Медсестра зазначає, що таких випадків чимало, але ще більше таких пацієнтів, які нервують не від того, що в них щось болить, а тому що вони тут, «на курорті», а їхні товариші там, стримують ворога.
— Пам’ятаю молодого хлопця, внаслідок мінно-вибухової травми він втратив зір та дістав численні осколкові травми. Його доглядала сестра, часто плакала, та й ми не могли дивитися на 24-річного воїна без жалю. Але він настільки був впевнений у своєму одужанні й мав таку шалену жагу до життя, що іноді здавалося — це він нас лікує, а не ми його. Хлопець завжди жартував, заряджав нас енергією й часто повторював, що йому вистачить й одного ока, аби знову встати до строю. Певно, завдяки таким хворим щоранку ти встаєш і йдеш на роботу, — говорить медсестра.
У квітні 2017 року Світлана Олександрівна підписала контракт, аби бути ще ближчою до своїх пацієнтів, а вже в серпні жінка вирушила на схід.
— Під час ротації я мала змогу до кінця усвідомити, чому так змінюються військові , які повертаються з фронту. То геть інше життя, після якого дорога до соціуму не кожному вдасться легко. Добре, що я здобула такий досвід, він дозволив стерти якісь невидимі бар’єри між мною та моїми хворими, — зазначила Світлана Нетребко.
