Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
«Не варто шукати інформацію в архівах. Я ще живий! Запитуйте!» − жваво починає розмову генерал-майор у відставці Борис Нестеров.
Починаючи з ночі 26 квітня й по 10 травня 1986 року Борис Олександрович керував роботою всієї армійської авіації з даху готелю «Полісся», що в Прип’яті. Військовий льотчик особисто здійснив 51 бойовий виліт над зруйнованим четвертим реактором, а його загальний наліт в атомному пеклі становить майже 30 годин.
Безпосередні свідки подій зовсім поряд
Борис Нестеров дістав шалену дозу опромінення, підірвав здоров’я, переніс п’ять складних операцій. І це насправді диво, що він залишився живим, адже у Прип’ять чоловік прилетів одразу після пожежників. Їх усіх не стало в перші два тижні після аварії.
Чоловіку – давно за вісімдесят, проживає в Херсоні, має двох дітей та чотирьох онуків, за його плечима 34 роки льотної служби. Він не часто вдягає форму із двома орденами Червоної Зірки, сирійським бойовим орденом «За мужність», десятками медалей. Та коли починає пригадувати події 35-річної давнини, мурахи біжать тілом від розуміння, що безпосередні свідки подій зовсім поряд.
Черговий буденно сказав про пожежу
–Зранку, 26 квітня, черговий буденно сказав, що на Чорнобильській електростанції трапилась пожежа, але її загасили й вже все нормально. Ми навіть уваги особливої на це не звернули. Увечері пролунав дзвінок: «Машина за вами вже виїхала, терміново прибути на командний пункт». Виявилось, що обстановка серйозніша, ніж ми думали. Я вилетів на вертольоті Мі-8. Переліт був дуже важким, погода, м’яко кажучи, не льотна. Ніяк не вщухала гроза, доводилось обходити грозові осередки. Приземлились вдало. Та це був лише початок.
У реакторі − близько 10 000 рентгенів, а температура становила 1200 градусів
Тільки підійшли до міста – прилади затріщали, у навушниках – суцільний грім. Температура на термометрі за секунду піднялась із 12 градусів до 65. Пристрій для ведення радіаційної розвідки сходу зашкалив до 500 рентгенів.
– Глянули, а прямо під нами – реактор. По периметру – вогонь, ніби сталь вариться, знизу все згоріле. Це пізніше ми дізнались, що в самому реакторі близько 10 000 рентгенів, а температура становила 1200 градусів. Тоді, 27-28 квітня, до Прип’яті прибули вертольоти з усього Радянського Союзу, я очолив 147 вертолітних екіпажів. Аби нейтралізувати наслідки радіації, вантаж із суміші піску, свинцю, бору та доломіту вагою від трьох до семи тонн скидали близько тижня практично без зупинки. Звісно, я, як командир, скидав мішки першим. Ми розуміли, що така робота не приносить очікуваного результату. Тому довелось злітати в Чернігів. На місцевому аеродромі ми знайшли гальмівні парашути, що вже відпрацювали своє, в які можна було покласти п’ятнадцять-двадцять мішків за один політ.
У реактор вдалось скинути понад п’ять тонн суміші, знизивши показники із 10 000 до 300 рентгенів.
– Ми абсолютно чітко усвідомлювали, на яку небезпеку йдемо. Це ж біла смерть, нас цього ще в училищі навчили. Та 90 відсотків із вертолітників, які працювали у Прип’яті, пройшли Афганістан, були добре загартовані. Я прилетів одразу після пожежників. Усі 28 пожежників один за одним протягом півтора-двох тижнів пішли з життя. Я на той час вже був досвідченим, не надто сентиментальним. Та це було страшно.
Медики досліджували нас, брали матеріали, писали наукові праці
Коли люди колонами покидали Прип’ять, хто із усвідомленням, що це назавжди, хто із думкою про тимчасовість, Борис Олександрович керував польотами з даху 9-поверхівки, що в кілометрі від реактора.
– Третього травня ми скидати суміші перестали. Виник ризик, що відбудеться черговий, не менш масштабний вибух. Адже під дією ваги та температури могла прогоріти платформа реактора, а під нею в той час була вода, необхідна для його охолодження. Екіпажі вивезли в центральний науково-дослідний госпіталь. Я ж залишився ще на тиждень, адже треба було продовжувати розвідку. Коли командувач дізнався, що я досі там, наказав – терміново до госпіталю. Там медики досліджували нас, брали матеріали, писали наукові праці. Такого досвіду в них, та і в усьому світі, ще не було.
Розмовляла Анастасія Олехнович
