У нашій постійній рубриці «Військова професія» ми розповідали про представників бойових спеціальностей. Були там артилеристи, сапери і снайпери. Ба, навіть водолази.
Утім, сьогоднішній гість рубрики – людина особлива. Від його фахових здібностей щодня залежать людські життя. Адже він – водій медично-евакуаційного транспорту. Так, тієї самої «швидкої» на військових чорних номерах.
49-річний сєвєродончанин Володимир – сержант Збройних Сил України. У війську з 2016-го. І весь цей час – за кермом автомобіля бригади швидкісної евакуації одного з мобільних військових шпиталів, що діють в районі операції Об’єднаних сил.
Від мотоцикла до «довгоміра»
На відміну від інших фахівців, конкретно водіїв військових «швидких» не готують у жодному навчальному центрі. Сам процес фахового вишколу розтягується в часі на десятиліття. Адже основна «фішка» водія медичного евакуаційного транспорту – це виключно стаж і досвід водіння. Ну й, звісно, навички кермування усім, що має рульове колесо та колеса.
– Мене вчив їздити батько, – розповідає Володимир. – У 15 років він посадив мене за кермо вантажівки КрАЗ. Потім – автошкола у 18 років. Далі «строкова» в інженерних військах, де довелося поводити важку техніку. І так, крок за кроком, станом на зараз маю відкритими всі категорії у водійському посвідченні: від мотоцикла до «довгомірної» фури-вантажівки із причепом. А загальний стаж водія – 30 років!
Якщо не ми, то хто?!
Без керма, каже наш співбесідник, себе вже не відчуває. За освітою Володимир – монтажер радіоапаратури. Закінчив профільне училище і навіть деякий час встиг попрацювати за фахом. До слова, як працівник сфери радіо, на початку російської агресії мав «пригоди» з військкоматом.
– Прихожу раз, другий. Кажу – візьміть мене у військо. Мені відповідають «добре-добре», а повістки нема. Аж потім дізнався, що на таких, як я, є «бронь». Довелося наполягти, укласти контракт із ЗСУ й почати приносити користь країні, – розповідає Володимир.
Сміється, що рідня сприйняла його військовий вибір по різному. Дружина Ірина навіть телефонувала доньці, яка живе і працює у Києві. Мовляв, зроби щось, бо наш батечко геть сказився на старості років йти марширувати.
– Звісно, ставати до лав війська в 44 роки – складно. Але я рішення приймаю завжди швидко і змусити мене їх змінити вже неможливо, – говорить сержант. – Ворог «гуляє» по моїй Луганщині, а я вдома сиджу?! Не буде такого! Якщо не ми, то хто?!
Підготовку та бойове злагодження водії військових «швидких» проходять вже за місцем служби, разом із членами лікарських евакуаційних бригад. Ще одна професійна «фішка» для такого маленького колективу – навчитися розуміти один одного з пів слова. А це досягається лише практикою.
Про це не пишуть у водійських настановах
За плечима Володимира не один десяток евакуаційних місій. Були поранені й хворі воїни, що перебували буквально на межі життя та смерті. Він пригадує, що найгарячіший період припав на початку служби у 2016 році. Довелося вивозити поранених і травмованих з району першої лінії, де відбувалося загострення.
– Під обстріл потрапляли, звісно. Навіть попри те, що на машині конвенційний знак червоного хреста, російські бойовики гатили по нас, – говорить він. – Тож одна з неписаних заповідей нашої професії: тримай у голові маршрут, май кілька варіантів дороги для евакуації. І до того ж таких, щоб не «розтрясти» пораненого дорогою і максимально швидко домчати до шпиталю.
Звісно, водій швидкої – не просто хороший шофер. Зі слів Володимира, під час місій з евакуації ти маєш бути рукою підтримки лікарів бригади: допомогти під’єднати апаратуру, піднести ноші, дорогою тримати голосовий контакт з лікарем, щоб знати стан пацієнта. І якщо в салоні вже справи зовсім кепські – тиснути газ «до підлоги» й молитися, щоб лікарі втримали людське життя.
Далеко не всі водії, які мають відповідний стаж і навички кермування, підходять для цієї роботи.
– Бувало, приходили цілковито професійні, мотивовані хлопці, з бажанням працювати на машині евакуації, – розповідає він. – Ну, думаєш, добре, що нашого полку прибуде. Ведеш його знайомити, так би мовити, із транспортом. А там у салоні ще сліди крові. Бо екстрено евакуювали пораненого й не встигли обробити капсулу. І тут бачиш, що потенційний колега блідніє й починає осідати, свідомість втрачати. Мовляв, кров бачу – стає зле.
Сержант каже, що для водія військової швидкої потрібно мати ще й міцні нерви. Хоча сам пригадує, як спершу ніяковів, коли бачив, що лікарі вже не можуть допомогти і поранений на твоїх очах відходить у вічність.
Чи доводилось порушувати ПДР?! Питання риторичне – якщо йдеться про життя людини, весь екіпаж швидкої працює виключно на його порятунок. Водій теж. Добре, каже, що інші водії, здебільшого чемні. І, бачачи на дорозі «швидку» на чорних номерах із увімкнутим ревуном і «люстрою», поспішають звільнити шлях для проїзду.
Їзда «на мільйонах»
Ще буквально три-чотири роки тому, наголошує Володимир, медичний евакотранспорт в госпіталі був досить строкатий: від древніх санітарних УАЗів-«буханок» до різних «волонтерських» медичних «бусиків». Аби утримувати все це чотириколісне різнобарв’я доводилося проявляти дива технічної винахідливості: шукати деталі, проводити години під капотом, щоб їх замінити.
– Тепер ситуація значно краща. Нас армія забезпечила кількома типами медичних авто. Є «Богдани» для переднього краю, – говорить він. – Я ж, до прикладу, їжджу на упакованому за сучасними вимогами автомобілі швидкісної медевакуації на базі мікроавтобусу Сітроен «Джампер». Коштує він разом з усім устаткуванням майже два мільйони гривень. Але і шанс довезти пацієнта до госпіталю наявність такої апаратури збільшує в рази!
Щоденний професійний моціон Володимира – обхід і перевірка санітарно-евакуаційного авто. Треба увімкнути електрику всередині салону. Переконатись, що дефібрилятор, киснева установка, монітор стану пацієнта й інші електронні медичні прилади працюють, а машина заправлена і готова до раптового виїзду.
Готовність 24/7
Такий ритм життя, що водій медичного евакуаційного автомобіля у військовому госпіталі повинен бути готовим до швидкісних перегонів за життя людини буквально у форматі 24/7.
– Ті, хто не готові жертвувати часом, можливо, поступатися якимось сімейними справами, в нашому підрозділі не затримуються. Точніше, вони до нього і не доходять через специфічний «селективний» відбір, – каже сержант-водій. – Бо мало мати лише водійське посвідчення. Потрібно ще й розуміти свою місію, відповідальність і мати… добре й чуйне серце. Без цього ніяк!
Лейтенант медичної служби лікар-анестезіолог Богдан провів близько 50 виїздів у складі медичної евакуаційної бригади. Він каже, що водій – одна з ключових фігур у практичному проведенні кожної місії. Поки лікарська бригада виконує свою роботу, саме від водія залежить безпека і швидкість доставки пораненого чи хворого до шпиталю.
– Усі ми, доля пацієнта – в його руках! – додає лікар. – Разом – ми злагоджена команда. І ціна нашої ефективності – це завжди чиєсь життя!
Людину, яка щиро любить свою професію, пишається нею і справді знає, що робить, завжди приємно слухати. І знати: якщо трапиться з твоїм здоров’ям на військовій стезі щось недобре, Володимир або його колега обов’язково зробить усе можливе й неможливе, аби твоє, або життя побратимів врятували.
Щиросердно дякуємо за вашу роботу, янголи на чорних номерах!
Фото автора
Відео: Олександр Мостовий (Військове телебачення України)
